Колін подався вперед.
— Потаємний сад? — повторив він. — Поясни.
Мері заговорила похапцем, ледве встигаючи вимовляти слова.
— Слухай… слухай, — видихнула вона, — ніхто не знає, тільки ми… якщо десь там поміж плющем є хвіртка… ми… ми можемо її знайти. І знайти ключ… і проникнути туди… разом… зачинитися зісередини… і ніхто не знатиме, що ми там… І це буде наш сад, наша схованка, наше гніздо, як у дроздів чи інших пташок. Будемо щодня там бавитися, будемо його доглядати, насіємо квітів — і він оживе. Уявляєш?!
— Думаєш, там усе посохло? — схвильовано спитав він.
— Якщо ніхто його не доглядатиме, то скоро все погине, — провадила далі. — Цибульки і самі проростуть, а ось троянди…
— Які ще цибульки? — швидко спитав Колін.
— Цибульки, з яких виростають нарциси, лілеї і підсніжники, — зі знанням справи пояснювала Мері. — Вони лежать собі у землі… але вже випускають паростки, бо ж весна.
— Весна, кажеш? — замислено повторив він. — Гм, коли лежиш ото в ліжку, то світа білого не бачиш. А яка вона, весна?
— Слухай: навесні все росте, бо падає теплий дощ і сонечко світить. Все оживає: і дерева, і кущі, і квіти. І пташки шукають собі пару, і будують гнізда, — замріяно розповідала Мері. — Знаєш, якщо той сад залишатиметься нашою таємницею, то ми разом усе це побачимо. Хочеш? — додала наостанок.
Колін відкинувся на подушку і якусь хвилину так лежав, заглибившись у свої думки. Мері терпляче чекала.
— Гм, досі у мене була одна таємниця, яку, зрештою, всі знають: що мені лишилося недовго жити, — мовив він нарешті. — Але ця набагато краща. Вона мені подобається.
— От дивися: якщо ти не вимагатимеш, щоб нас негайно завели у той сад, то… я просто певна, що знайду спосіб туди потрапити, — переконувала далі Мері. — Ну і… лікар же радив тобі бувати на повітрі, правда? Думаю, ми знайдемо надійного хлопця, який допоможе доправити тебе туди на візку. І ми будемо там самі, у нашому потаємному саду. Хіба ж погано?
— Це… це просто чудово, — замріяно промовив Колін, дивлячись у вікно. — Згода. Прогулянка у потаємному саду — це здорово.
Мері полегшено зітхнула. Здається, Коліну припала до душі думка тримати все у таємниці. Отже, загроза поки що минула. Дівчинка сподівалася: коли вона увесь час буде описувати йому усі чудеса саду — як він прокидається до життя з весною, — то хлопець нікому і словом не прохопиться. Отож вона спробувала ще більше його захопити.
— Знаєш, цей сад так довго простояв зачинений, що кущі там, певно, розрослися як хащі. А плющ, мабуть, обснував усі стіни і стовбури, бо його ж ніхто не підстригав. Думаю, що зараз там як у казці, — додала вона.
Хлопець лежав і уважно слухав, а Мері розповідала йому про троянди, які, напевно, запрудили увесь простір між деревами, про те, що поміж заростями напевно є сила-силенна гнізд, бо їхній потаємний сад — найбезпечніше місце для пташок. Далі її розповідь перейшла на малинівку і на Бена Везерстафа. Дівчинка сама так захопилася розповіддю, що й забула про свій страх перед Коліном. Справді, йому страшенно сподобалася малинівка — обличчя хлопця аж світилося, коли він про неї слухав.
— Я й не знав, що пташки такі цікаві, — захоплено сказав він. — Але звідки мені знати, якщо увесь час сиджу у кімнаті… А ти так гарно розповідаєш, ніби вже була у тому саду.
Дівчинка не знайшлася з відповіддю. На щастя, Колін не розпитував її далі і їй не довелося знову щось вигадувати. Хлопець був надто захоплений і сам хотів з нею чимсь поділитися.
— Зараз щось тобі покажу, — сказав він. — Бачиш оту рожеву завісу над каміном?
Мері досі не звертала на неї уваги, та зараз підняла голову і побачила, що завіса прикриває якусь картину.
— Так, — відповіла.
— Там збоку є шворка, — сказав Колін. — Підійди і потягни її.
Мері підвелася, страшенно зацікавлена, знайшла шворку і смикнула її. Шовкова завіса на кілечках відсунулася вбік і перед дівчинкою відкрилася картина. Це було зображення молодої усміхненої жінки. Світле волосся було перев’язане блакитною стрічкою, а її веселі променисті блакитно-сірі очі дуже нагадували Колінові, хоча у того вони ніколи не усміхалися.
— Це моя мама, — пояснив Колін. — Не знаю, чому вона померла. Часом я її за це ненавиджу.
— Дивно, — обережно вимовила Мері.
— Якби вона жила, то я б так не хворів. І жив би довго. І батько не тікав би від мене. І спина у мене була б рівна. Все, закрий її, — пробуркотів він.
Мері засунула завісу і повернулася до свого кріселка.