— Вона дуже гарна, твоя мама. Така весела… не те що ти, — відверто сказала дівчинка. — Але в тебе мамині очі. Тільки ти ніколи не смієшся. Навіщо закриваєш її портрет?
Він невдоволено смикнувся.
— Закриваю, бо не хочу, щоб вона на мене дивилася. Чого вона сміється, коли я такий хворий? Зрештою, це мій портрет — що хочу, те роблю, — відповів він, насупившись.
Якусь хвилю обоє мовчали, а тоді Мері спитала:
— Слухай, а що буде, коли місіс Медлок про все довідається? Ну, що я до тебе приходжу?
— Місіс Медлок робитиме те, що я скажу, — рішуче відказав він. — А я скажу, що хочу, аби ти щодня сюди приходила і розмовляла зі мною. Справді, я дуже радий, що ти мене знайшла.
— Звісно, звісно, я приходитиму до тебе, — запевнила його Мері, — але… — вона на мить завагалася, — але ти ж пам’ятаєш: мені треба ще знайти хвіртку.
— Ну звичайно, — погодився Колін. — Будеш розповідати мені, як просуваються пошуки, гаразд?
Він замовк на хвильку, про щось замислившись.
— Знаєш, про тебе я також їм нічого не казатиму — що ти сюди приходиш. Нехай самі здогадаються, якщо зможуть. Ти будеш ще одною моєю таємницею, — вирішив хлопець. — Мені зовсім не важко відправити доглядальницю з кімнати і сказати, що хочу залишитися сам. А ось Марта… Ти знаєш Марту?
— Так, дуже добре, — відповіла Мері. — Вона прибирає у мене.
Колін кивнув головою у бік коридору.
— Марта спить у сусідній кімнаті. Завтра доглядальниця поїде до своєї сестри і ночуватиме у неї, тобто Марта доглядатиме мене замість неї. От Марта і закличе тебе.
Тепер Мері зрозуміла: Марті заборонили навіть згадувати про Коліна. Ось чому дівчина була така стурбована, коли вона, Мері, почула плач і стала її допитувати.
— То Марта увесь час знала про тебе? — спитала, аби ще раз переконатися.
— Так, вона часто сюди заходить. Доглядальниця часом кудись іде, то замість неї залишається Марта.
— Егей, у тебе вже очі злипаються, — мовила Мері, глянувши на нього. — Певно, вже піду.
— Зачекай, спробую заснути, поки ти ще тут, — трішки зніяковіло попросив він.
— Гаразд, то заплющ очі, а я тихенько тобі заспіваю, — проказала Мері, присуваючись ближче.
— Добре, співай, — мовив він сонно.
Дівчинка схилилася над ліжком, погладила його по руці і завела колискову мовою хінді, якої навчилася від своєї няні.
— Так гарно, — ще встиг вимовити хлопець і поринув у сон. Мері обережно підвелася, взяла свічку і навшпиньках вийшла з кімнати.
Розділ 14
Юний раджа
Зранку так само лив дощ. Пустище потопало у густому тумані. Про те, щоб іти надвір, не було й мови. Мері хотіла поговорити з Мартою, але та цілий ранок була чимось зайнята. Лише пообіді вдалося запросити її до кімнати. Марта захопила зі собою плетиво — дівчина плела панчохи, аби не марнувати часу.
— То що ти хотіла? — спитала вона Мері, тільки-но обоє всілися перед каміном. — Здає’ся, маєш щось мені сказати.
— Ще й як маю. Слухай: я вже знаю, хто ото плаче вночі, — сказала Мері.
Марта кинула плетиво на коліна і злякано видивилася на неї.
— Не може бути! — вигукнула вона. — Звідкіля?!
— Ще й як може бути, — спокійно провадила далі Мері. — Посеред ночі знову почула той плач, тому встала з ліжка і пішла шукати. І так знайшла Коліна.
Марту кидало то в холод, то в жар.
— Ох, Мері, Мері, ну нащо ти ото наробила мені клопоту? Ну чого було туди ходити? Хоч я тобі нічо’ не казала… все одно — кінець моїй службі. Бідна моя голова! — Марта ледве не зривалася на плач, так боялася.
— Ніхто тебе і пальцем не торкнеться, — рішуче сказала Мері. — Колін дуже втішився, що я його знайшла. А потім ми з ним довго-довго говорили. Врешті він сказав, що хоче щодня мене бачити.
— Він?! — здивовано вигукнула Марта. — Він хоче тебе бачити?! Та ти просто не знаєш, що з ним ся робить, коли він впадає у гнів. Тоді ото плаче і коверзує як мала дитина, аби нам допекти. Не бійся, він добре розуміє, що ніхто з нас і слова йому не скаже — мусимо терпіти.
— Колін зовсім не коверзував ні не кричав на мене, — запевнила її Мері. — Спершу я сама спитала, чи маю йти геть, то він попросив залишитися. І я розповідала йому про Індію, про малинівку і про сади. Він довго не відпускав мене. А потім ще показав портрет своєї матері. Тоді я заспівала йому — і він заснув.
Марта геть розгубилася.
— Слухай, не годна’м в то повірити! — похитала вона головою. — Він же не любить, коли хтось чужий на нього диви’ся. Відразу впадає в нерви і верещить на цілий дім.