— Якщо він колись бодай раз крикне на мене, то більше ніколи мене не побачить. Не прийду — і край, — твердо заявила Мері.
— Ліпше запам’ятай собі відразу: як Колін схоче тебе зобачити, то свого ся доб’є. То я тобі кажу, — похитала головою Марта.
Тут залунав дзвоник і Марта згорнула своє плетиво.
— То доглядальниця. Кличе мене побути з ним, — мовила вона. — Хоч би в нього був добрий настрій…
Дівчина вийшла з кімнати, але за якихось десять хвилин повернулася. Вигляд у неї був доволі спантеличений.
— Гм, ти його таки причарувала, — вимовила вона. — Як я прийшла, він сидів собі на своєму дивані з книжкою. Доглядальницю відіслав аж до шостої години. Я мала чекати у сусідній кімнаті. Як тільки та пішла, закликав мене і сказав: «Хочу, щоб сюди прийшла Мері Ленокс. Піди приведи її. Але пам’ятай: нікому ані слова». Гей, тобі ліпше поквапитися, Мері, бо він чекає.
Мері лише кивнула головою і побігла. Звісно, зараз вона б воліла працювати з Дікеном у саду, але сам Колін був не меншою таємницею, ніж їхній сад, тому їй кортіло знову з ним зустрітися.
У кімнаті весело блимав камін — мабуть, його нещодавно запалили. При денному світлі кімната виглядала дуже затишно. Килим, портьєри, картини на стінах, яскраві книжки на полицях — усе це грало барвами і піднімало настрій, хоча за вікном падав дощ. Колін також виглядав як картинка з книжки. Він сидів у дорогому оксамитовому халаті, спершись на велику парчеву подушку, а на щоках у нього навіть були рум’янці.
— Заходь, сідай, — сказав він. — Я цілий ранок думав про тебе.
— Я також думала про тебе, — призналася Мері. — Якраз говорила про тебе з Мартою, коли ти мене покликав. Ти не уявляєш, яка вона налякана. Каже, що місіс Медлок вирішить, ніби то вона розказала про тебе, і вижене її утришия.
Колін нахмурив брови.
— Піди і скажи їй, нехай прийде сюди, — сказав він. — Вона в сусідній кімнаті.
Мері привела Марту. Бідолашна так боялася, що у неї аж підгиналися ноги. Колін насупився.
— Твоїм обов’язком є виконувати те, що я хочу — так чи ні? — спитав суворо.
— Так, сер, я маю вас слухати, — затинаючись вимовила Марта.
— А місіс Медлок має виконувати те, що кажу, чи ні?
— Кожен повинен вас слухати, — відповіла Марта.
— Добре, тоді якщо я кажу тобі привести міс Мері, то як місіс Медлок може тебе за це вигнати?
— Будь ласка, сер, не дайте їй цього зробити, — благально вимовила Марта.
— Та якщо вона скаже тобі бодай слово, то я сам її вижену, — владно заявив Колін Крейвен. — Ніхто тобі нічого не зробить, запевняю тебе.
— Дякую вам, сер, — вклонилася Марта, — я завжди буду вас слухатися, дякую.
— Мої бажання — обов’язок для тебе. І я нікому не дам тебе скривдити, пам’ятай про це. А зараз іди, — з королівською величчю промовив Колін.
Марта, задкуючи, вийшла і зачинила за собою двері. Колін повернувся і перехопив здивований погляд Мері. Дівчинка явно була вражена.
— Чого це ти так дивишся на мене? — підняв він брови.
— Та от, згадала дещо.
— Що саме? Сядь отут і розкажи мені.
— Знаєш, — вимовила Мері, всідаючись у велике крісло, — якось в Індії я бачила хлопчика-раджу. Його вбрання прикрашали коштовні рубіни, смарагди, діяманти. І він розмовляв зі своїми слугами точнісінько так, як ти щойно говорив з Мартою. Всі мали виконувати кожен його наказ… тієї ж миті. Думаю, якби вони не послухались, то він наказав би їх повбивати. Усіх.
— Добре, потім розкажеш мені про раджу, — мовив Колін, дивлячись на Мері. — Ти ще щось згадала?
— Так, я згадала Дікена і подумала, що ти зовсім на нього не схожий, — відповіла Мері.
— Хто такий Дікен? — спитав Колін. — Що за дивне ім’я!
— Це Мартин брат. Йому дванадцять років, — пояснила дівчинка. — Він не схожий ні на кого у світі. Дікен може причаровувати лисів, білок чи птахів, як це роблять індійці зі зміями. Він тихенько грає якусь мелодію на дудці, а вони приходять послухати.
На столі поруч із ліжком лежало кілька великих книг і Колін потягнув одну до себе.
— Тут є зображення приборкувача змій, — вигукнув він. — Ходи, подивися.