Книга містила чудові ілюстрації, Колін знайшов одну і показав їй.
— То що, Дікен може приборкувати змій? — спитав він нетерпляче.
— Ну, зі зміями я його не бачила. Він просто грає на дудці, а звірята приходять послухати, — пояснила Мері. — Але Дікен каже, що тут нема жодних чарів. Він живе на пустищі і знає усі їхні звички. Навіть казав мені, що часом відчуває себе то пташкою, то кроликом. Я сама бачила, як він розмовляв з малинівкою. Так-так, він тихенько защебетав до неї, а вона йому відповіла.
Колін відкинувся на подушку. Очі його блищали, а на щоках палав рум’янець.
— Розкажи мені ще про нього, — попросив він.
— А про пташині гнізда йому відомо геть усе, — вела далі Мері. — Ще він знає, де живуть лиси, борсуки і видри. Дікен вміє тримати таємницю: він ніколи не відкриває своїх знахідок іншим хлопчиськам, бо ті можуть налякати звірят і заподіяти їм шкоду. Він також знає геть усі рослини, які ростуть на пустищі. Його про що завгодно можна спитати — все знає!
— Гм, невже йому подобається пустище? — знизав плечима Колін. — Воно ж таке дике, таке понуре! Як воно може комусь подобатися?
— Та це найгарніше місце у світі! — захоплено вигукнула Мері. — Там росте пребагацько всяких рослин, пташки будують собі гнізда, у норах і кублах живуть розмаїті звірята — і все воно щебече, виспівує, змагаючись одне з одним. Там скрізь — і під землею, і на деревах, і поміж вересових заростей — кипить життя. Пустище — то цілий світ, кажу тобі!
— Звідки ти все це знаєш? — спитав Колін, піднявшись на ліктях.
— Насправді я ніколи там не була, — відповіла Мері, раптом спам’ятавшись, — тільки ото раз проїжджала у сутінках, коли сюди їхала. Спершу пустище мені здавалося страшним і похмурим — особливо коли там завиває вітер. А тоді Марта стала розповідати про нього, а потім Дікен. Знаєш, коли про пустище розповідає Дікен, то ти ніби опиняєшся у вересових заростях і відчуваєш, як пригріває сонце, як медвяно пахне дрок, а над ним кружляють метелики і бджоли. Так він вміє все описати, Дікен.
— Гм, мені такого не побачити, — сумно вимовив Колін.
— Ну звісно, якщо ото місяцями не виходиш з кімнати, — сказала Мері, кивнувши головою у бік ліжка.
— Але ж я не можу піти на пустирище, — сказав він із жалем.
Мері якусь мить помовчала, а тоді, набравшись відваги, заявила:
— Можеш… скоро зможеш.
Хлопець смикнувся.
— Іти надвір? І то аж на саме пустище?! Ні, це не для мене! Мені й так довго не залишилося, а тут ще підхоплю якусь застуду… Ні, нізащо!
Мері не подобалося, що Колін увесь час про це говорить — ну ніби хвалиться. Ось і зараз дівчинці набридло слухати його жалі і вона вирішила покласти цьому край.
— А звідки ти знаєш? — рішуче спитала вона.
— Як це — звідки? Та ж усі тільки про це й говорять, — відказав він ображеним тоном. — Думають, що я нічого не бачу. Зрештою, вони тільки того й чекають, от.
У Мері прокинулася її впертість. Дівчинка стиснула губи.
— Знаєш що? Якби такого бажали мені, то я… то я навпаки — робила б усе, щоб жити! — впевнено промовила вона. — От скажи: хто хоче, щоб ти помер?
— Слуги, звісно, — взявся перечислювати Колін, — і лікар Крейвен, бо тоді йому перейде Мізелтвейт і він нарешті стане багатим. Вголос він того казати не сміє, але коли мені гіршає, то у нього завжди вдоволений вигляд. Коли я хворів на тиф і мене палила гарячка, то він просто сяяв від задоволення. Думаю, що і батько був би радий мене позбутися…
— Твій батько? Неправда! — рішуче заперечила Мері.
Колін пильно подивився їй в очі.
— Думаєш, батько цього не хоче? — перепитав.
— Певно, що ні! — вигукнула Мері.
Колін відхилився на подушку, обдумуючи те, що сказала йому дівчинка. Запала павза. Мері повела далі.
— Дивися, отой лондонський лікар, який зняв з тебе ту залізну штуку — хіба він говорив, що тобі недовго залишилося? — спитала вона.
— Ні, — підняв на неї очі Колін. — Знаєш, він навіть не стишував голос, як всі тут, коли говорять про мене. Я добре чув, як він сказав: «Хлопець житиме, якщо повірить у свої сили і якщо сам захоче жити. Допоможіть йому, переконайте, що з ним буде все гаразд!» А ще він був дуже сердитий через отой корсет — казав, що це як клітка і що мені він ні до чого.
— От бачиш! А ти одне торочиш… Я знаю, як прогнати такі думки, — впевнено сказала Мері.
— Як? — кинувся до неї Колін, широко відкривши очі.
— Дуже просто: зустрітися з Дікеном. Від Дікена ти ніколи не почуєш скарг чи нарікань. Він розповідає про птахів, про звірят, про траву, про квіти, а не про болячки. А очі в нього — такі як небо. Певно, тому, що все дивиться за птахами, — усміхнулася Мері, згадавши свою розмову з Мартою. — А вже коли засміється — то й сам зарегочеш, бо нема сили стриматися. От що тобі треба.