— Певно, вирішила, що ти сказився, як ото собака, — похитала головою Мері.
— А що мене обходить? Хай собі думає що завгодно, але не плете дурниць, — нахмурився Колін.
— Добре, чому ж ти тоді не накричав на мене, коли я увійшла до твоєї кімнати і витріщилася на тебе? — посміхнулася Мері.
— Знаєш, я подумав, що це сон або привид. А який сенс сваритися з привидом? — посміхнувся у відповідь Колін.
— Слухай, а якщо… а якщо ще хтось захотів би тебе побачити… один хлопець… ти б і на нього накричав? — обережно спитала Мері.
Колін відкинувся на подушку і подумав.
— Взагалі є один хлопець, якого я був би радий бачити. Хлопець, який знається з пташками і лисами — Дікен, — повільно промовив він.
— Ох, я впевнена, він тобі сподобається, — зраділа Мері.
— Якщо вже пташки підпускають його до себе, то й мені нема чого боятися. Може, він і мене приручить, як своїх звірят, — проказав Колін, а тоді засміявся.
Мері уявила собі, як Колін ото визирає зі своєї кімнати-нори — і також залилася нестримним сміхом: справді, спробуй-но його звідси виманити.
Що ж, одне питання Мері розв’язала: Колін не боїться Дікена, отож нема чого боятися і їй.
Врешті випогодилося. Того ранку Мері прокинулася дуже рано. Її розбудили промені сонця, що пробивалися крізь штори. Дівчинка миттю зірвалася з ліжка і підбігла до вікна. Вона відсунула штори, відчинила вікно — і в кімнату увірвався струмінь свіжого повітря, напоєного розмаїтими пахощами. Небо над пустищем було чисте. Звідусіль долинали пташині співи. Мері витягнула руку через вікно і потримала на сонці.
— Вже весна… весна! — радісно вимовила дівчинка. — Все піде в ріст. О-ох!
Мері вихилилася з вікна, жадібно вбираючи у себе цілюще повітря, а тоді засміялася, пригадавши, як хтось казав про Дікена: що має заячий нюх.
— Гм, ще так рано, — мовила вона до себе. — Сонце щойно зійшло, а небо… о Боже, яке небо! Я ще такого не бачила. І ніде ні звуку. Навіть на конюшні тиша. Цікаво, а що там діється у саду? Не можу чекати — біжу!
Вона швиденько вдяглася і за якихось п’ять хвилин уже вибігала з кімнати. Черевички взяла в руку, аби не зчиняти галасу, і взулася вже внизу. Тоді зняла ланцюжок з дверей, відчинила їх і помчала.
Надворі було тепло, довкола буяли розмаїті пахощі, звідусіль лунали пташині співи. За той тиждень, що дівчинка не була надворі, все зазеленіло, заграло барвами. Мері сплеснула у долоні і підняла голову — угорі було чисте світанкове небо, освітлене сонцем. Дівчинці захотілося і самій заспівати, защебетати вголос, злитися з хором дроздів, малинівок і жайворонків, аби вихлюпнути цю радість, що переповнювала груди. Вперше в житті Мері зустрічала схід сонця! Іще пів року тому вона й подумати про таке не могла. Захоплена, піднесена, вона чимдуж бігла до потаємного саду.
— Як тут усе змінилося, — мовила вона, зупинившись на хвильку й розглядаючи квітники і кущі побіч доріжки. — На кущах розкрилися бруньки і з’явилися листочки, а попід ними вже і молоденька травичка виросла, і крокуси з нарцисами зацвіли. Ого, скільки їх!
Мері добігла до хвіртки і вже мала її відчиняти, коли раптом просто над нею пролунало: «Каррр-каррр!» Від несподіванки дівчинка аж здригнулася. Підняла голову. На стіні сиділа велика ворона з синювато-чорним пір’ям, що аж вилискувало на сонці. Птаха нахилилася, пильно подивилася на неї, а тоді розпростерла крила і перелетіла у сад. Мері подивилася їй услід, переступаючи з ноги на ногу. «Ну що їй робити у саду?» — невдоволено подумала Мері. Ворона її лякала і дівчинка сподівалася, що вона полетіла далі.
Мері відчинила хвіртку й увійшла досередини. Пройшовши по стежці, вона знову побачила ворону, яка зручно вмостилася на вершечку яблуньки і дивилася на неї згори вниз. Мері озирнулася довкола, шукаючи, чим би її прогнати, — і за деревом помітила маківку Дікена. Хлопець схилився і зосереджено працював, то й не почув, як вона підійшла. А поруч із трави виглядало якесь руде звірятко з розкішним хвостом.
— Ох, Дікене! Дікене! — втішилася Мері. — І коли ти встиг? Щойно тільки зійшло сонце!
Дікен випростався, усміхаючись від вуха до вуха.
— Та де би я чекав, поки воно зійде? Я встав коли ще ледве світало, і прийшов сюди, о! — радісно вимовив він. — А як йдеш вдосвіта через пустище — ото краса! Все пахне, буяє, пташки співають, бджоли гудуть. Я сам почав щось насвистувати, як ішов. Нині сонце мене напівдорозі до саду застало, о. Диви, скілько ту’ роботи, а ти кажеш…