Выбрать главу

Тоді Мері докладно розповіла йому, як шукала Коліна, описала його кімнату і самого хлопця.

— Кажуть, містер Крейвен не може на нього ся дивити, бо малий має мамині очі, — мовив Дікен. — Приходить до сина тільки як той спить, уявляєш?

— Думаєш, він хоче, щоб Колін помер? — прошепотіла Мері.

— Та нє! Де ти таке вчула? — рішуче заперечив Дікен. — Він ся боїть, що в хлопця скоро виросте горб, тому не годен на нього ся дивити. Певно, думає: ліпше би малий взагалі ся на світ не з’являв, як має ся мучити. А так він привозить йому зі світу всякі забавки, книжки — то правда. Тілько що сам від сина тікає — хто таке бачив? Наша мама все каже, що жодні забавки не замінять дитині тата.

— Так-так, Колін мені всі вуха протуркотів тим горбом, — підхопила Мері. — Каже, що не витримає і помре, як тільки щось намацає на спині.

— Ну певно, якщо ото цілими днями лежати і думати про болячки, то і здоровий заслабне, — похитав головою Дікен і погладив лисеня, яке підійшло до нього і почало ластитися.

Якусь мить хлопець помовчав, дивлячись на звірятко. Врешті підняв голову й обвів поглядом сад.

— А пам’ятаєш, як ту’ було сіро, як ми прийшли сюди вперше? А тепер диви! Навіть стіни, і тої скоро не буде видно — геть зелень заступила. Розумієш, про що я? — спитав він, пильно дивлячись на Мері.

Дівчинка захоплено відкрила очі.

— Дікене, ти молодець, — швидко вимовила вона. — Я й сама про це думала.

— Ну власне: тре’ привезти його сюди. Най ся подивить на крокуси, на троянди, то перестане шукати в себе горб, — рішуче ствердив Дікен.

— Ти просто прочитав мої думки! Від першої розмови з Коліном я тільки про це й думаю, — радісно випалила Мері. — Єдине, що мене цікавить, то це чи зможе він тримати таємницю. А друга річ — чи вдасться доправити його сюди так, аби ніхто нас не побачив. Зрештою, Колін може відіслати садівників, аби бува нас не перестріли. Якщо цей хлопець захоче вибратися на прогулянку, то ніхто не посміє йому перечити, — мовила дівчинка, пригадавши, як Колін розмовляв з лікарем Крейвеном і місіс Медлок.

Дікен гладив лисеня і хитав головою на знак згоди.

— Голову даю: то йому ліпше поможе, як всі ті лікарі з їхніми пігулками, — мовив він. — Най ся побавить з нами, най ся подивить, як ту’ все цвіте — то й покине думати про свої болячки, хіба нє?

— Хочу попередити: Колін може тобі видатися дещо дивним, — розважливо сказала Мері. — Звісно, він багато чого знає, бо має купу книжок. Зате нічого не знає про пустище, бо боїться виходити надвір. І дарма, бо той знаменитий лікар з Лондона понад усе радив йому бувати на свіжому повітрі, от. Але розповідь про зачинений сад так припала йому до душі, що він негайно хотів кликати слуг, аби його туди занесли. Я ледве його переконала, що найліпше тримати все у таємниці, бо так будемо мати свій потаємний сад. Колін радо на це пристав. Правда, поки що я не розповіла йому, що хвіртку вже знайдено: він гадає, що я ото її шукаю.

— Все: ми мусимо його сюди витягнути, — прийняв рішенець Дікен. — Най тілько скаже — я відразу прийду і доправлю його візок. Ой, Мері, диви: поки ми ту’ балакаєм, малинівка страх як працює, — показав він рукою. — Он, злетіла на гілку, придивляє’ся, як ліпше покласти прутик. О, тримає в дзьобі.

Хлопець покликав пташку довгим протяжним свистом. Малинівка повернула голівку і зиркнула з цікавістю. Прутика, проте, не випустила. Дікен лагідно заговорив до неї:

— Що це ти ся задумала? Хіба не вмієш гніздо вити? Вмієш, ще й як вмієш. Пташки ще ся з яйця не вилуплять — а вже то знають. Така ваша природа. Де хоч поклади той прутик — все дно буде добре. Клади, мила, клади, нема часу, аби ’го марнувати: весна.

— Ох, як гарно ти з нею говориш! — усміхнулася Мері. — Зовсім як Бен Везерстаф. Він також завжди з нею бесідує, а вона тішиться, пурхає довкола нього.

Дікен засміявся, а тоді повів далі.

— Ти не бійся, мила, ми до твого гнізда ся не пхаєм, — звернувся він до малинівки. — Ми ото сидимо собі коло тебе — і все. Бачиш, ми й самі собі ту’ звили гніздо: обкопали все, обсадили. То ти також нас не виказуй, будь добра. Домовилися?

Почувши це, малинівка лише виразно подивилася на них своїми оченятами-намистинками, проте дзьоба все одно не розкрила, щоб не випустити прутик. Але Мері була певна: пташка чудово все зрозуміла і нізащо не викаже їхньої таємниці.