Дівчинка ще трохи походила по кімнаті, збираючись з думками, тоді таки вирішила піти порозмовляти з Коліном.
Хлопця вона застала в ліжку. Зазвичай удень він сидів на дивані з книжками, а тут лежав, натягнувши на себе ковдру і навіть не повернув голови у її бік. Мері ще сильніше стиснула губи і стала над ліжком.
— Привіт! Ти чого не встаєш? Невже цілий день отак пролежав? — спитала вона, дивлячись йому у вічі.
— Зранку я підвівся, бо чекав тебе. Аж до обіду чекав! — відказав він ображено, відвертаючись. — А ти не прийшла, от! У мене розболілася спина, і голова лускає, то й сказав, щоб мене перенесли у ліжко. Де ж ти була?
— Я працювала у саду. Разом з Дікеном, — відповіла Мері, сподіваючись, що згадка про Дікена якось його заспокоїть.
Проте на цей раз ні Дікен, ні сад не були здатні вивести Коліна з того стану, у якому він перебував цілісінький день. Хлопець ще більше роздратувався.
— Якщо будеш увесь час тікати до нього, а тут залишатимусь сам, то накажу Дікена і близько до маєтку не підпускати, зрозуміло? — гнівно заявив він.
Мері широко відкрила очі. Такого вона не сподівалася.
— Затям: якщо виженеш Дікена, то й мене більше ніколи не побачиш. Не прийду і край, — холодно відрізала вона.
— Ще й як прийдеш! — скрикнув Колін.
— З якого це дива?! Навіть думати забудь! — крикнула у відповідь Мері.
— З якого дива? А ось з якого: скажу слугам — і силою тебе приведуть! Силою, чуєш?! — аж нетямився Колін.
Обличчя Мері скам’яніло. Вона повільно підняла голову і чітко проказала:
— Тільки спробуй! Вони можуть мене сюди притягнути, але говорити з тобою — нізащо! Навіть дивитися у твій бік не стану. Зрозумів, ясновельможний раджо?
Що й казати, вони були варті одне одного, ці двоє впертюхів. Здавалося, ще трохи — і почнеться справжня бійка навкулачки. Певно, так воно і сталося б, якби Колін був здоровий. Але образи, якими вони обсипали одне одного, за силою не поступалися кулакам.
— Ти… ти думаєш тільки про себе! Егоїстка! — кинув Колін, хапнувши ротом повітря.
— Сам такий! — не залишилася у боргу Мері. — Егоїсти завжди називають егоїстами всіх, крім себе. Ну звичайно, досить було з тобою не погодитися, то я — егоїстка! Ну і хай! А ти на себе подивися! Більшого егоїста я в житті не бачила!
— Не бачила? А Дікен твій хто?! Та ви з ним обоє однакові! Пішли собі, бабраються в землі — а лежу тут сам-самісінький! Ото вже добралися — егоїсти з егоїстів! — роздратовано вигукнув Колін.
Мері спалахнула.
— Не смій так говорити про Дікена! — скрикнула вона. — Він… він найліпший у світі! Він як ангел! Його всі люблять!
— Добрий собі ангел! — глумливо перекривив Колін. — Якийсь обірванець з пустища!
— Знаєш, це у тисячу разів ліпше, ніж зарозумілий раджа з маєтку! — одним махом відтяла Мері.
З кожним її нападом Колін усе більше розгублювався. Такого спротиву він не чекав. Досі-бо ніхто і словом не важився йому заперечити. Всі його вимоги негайно виконувалися. А тут… Врешті хлопець відчув себе геть покинутим і самотнім. Ще б пак, його не розуміли, не слухали, не жаліли! Він відвернувся і по його щоці покотилася сльоза.
— Все одно, ти безсовісна, — жалісливо схлипнув він. — Я тут лежу, хворий. У мене росте горб. І я скоро помру. А ти кричиш на мене…
— Помреш? Не говори дурниць! — сердито вигукнула Мері.
Від обурення в Коліна миттю висохли сльози. Такого йому ще не доводилося чути.
— Дурниці?! — скрикнув він, широко відкривши очі. — Це тобі дурниці?! Всі знають, що я помру, а ти називаєш це дурницею?!!
— Бо так воно і є! — відрубала Мері. — Ти любиш про це говорити, просто хвалишся, бо хочеш, щоб тебе жаліли! Якби ти був хорошим хлопцем, то я, може, і повірила б. А так… торочиш, аби перед тобою всі бігали!
У гніві Колін забув про свою хвору спину і зірвався з подушки.
— Забирайся! Геть з моєї кімнати! — крикнув він, а тоді схопив подушку і жбурнув у дівчинку. Правда, сили у нього не було, подушка впала Мері під ноги. Але їй і того було досить.
— Я піду! — вигукнула вона, змірявши його поглядом. — І більше сюди не повернуся!
Мері рвучко схопилася за клямку, але ще обернулася, похитала головою і сказала:
— А я стільки хотіла тобі розказати. Дікен привів зі собою лисеня і ворону. І в саду так гарно, все цвіте… Але тепер нічого не почуєш!
Дівчинка вийшла, зачинила за собою двері — і в коридорі мало не зіткнулася з доглядальницею. Та явно слухала їхню розмову. Мері підняла голову: доглядальниця сміялася. Це була молода здорова жінка, яка, хоч і працювала тут, насправді зовсім не любила доглядати хворих. А Колін з його примхами тим більше ніколи не викликав у неї ні співчуття, ні симпатії. Тим-то вона за найменшої нагоди спихала його на Марту чи ще когось зі слуг.