— Не знаю, взагалі я збиралася бігти до Дікена, — завагалася Мері. — Ні, спочатку таки піду до Коліна і скажу йому… я знаю, що йому сказати, — раптом пожвавилась дівчинка.
Мері вдяглася і пішла до хлопця. Колін лежав у ліжку, блідий, знесилений, тільки очі світилися. Побачивши, що Мері вбрана у пальтечко і капелюшок, він лише сумно зітхнув, а вголос сказав:
— Знаєш, я дуже тішуся, що ти прийшла, справді. У мене так болить голова, і все тіло ниє. А ти… ти кудись зібралася?
Мері підійшла ближче і схилилася над ліжком.
— Коліне, я довго не буду, — спокійно сказала вона. — Зараз іду до Дікена — він від ранку чекає, але скоро повернуся. Коліне, зрозумій: це… це пов’язано з потаємним садом.
Обличчя хлопця вмить проясніло, навіть з’явився легкий рум’янець.
— Ох, невже?! — вигукнув він. — Слухай, він мені цілу ніч снився, наш сад. Ти розповідала, що там, певно, все зазеленіло, і мені снилося, ніби стою посеред саду… листя шелестить… пташки співають… Гаразд, я лежатиму й уявлятиму собі, що там діється, а ти біжи.
Через п’ять хвилин Мері вже була у саду з Дікеном. Лисеня і ворона, звісно, крутилися побіч, але на цей раз хлопець привів зі собою іще двох приручених білок.
— Нині зрана я приїхав на поні, — сказав він. — То файний молодий жеребець… називає’ся Брикса. А тих ото двох приніс у кишенях. Ота ся називає Гострозубка, а ота — Вуханька.
Лишень білки почули свої імена, відразу стрибнули хлопцеві на плечі: Гострозубка на праве, а Вуханька на ліве.
Мері і Дікен сіли під деревом, лисеня скрутилося калачиком побіч, Смолька вмостилася на гілці, а Гострозубка і Вуханька крутилися біля Мері — обнюхували, знайомилися. Мері ще якусь мить з цікавістю спостерігала за звірятами, а тоді стала розповідати Дікенові, що відбулося в будинку після того, як вони попрощалися, і чому не змогла прийти у сад зранку. Дікен широко відкрив очі і стурбовано нахмурився. Дівчинка бачила, що йому страшенно шкода Коліна. Коли Мері закінчила, хлопець підняв голову, поглянув на небо і схвильовано вимовив:
— Диви, Мері, ми ту’ собі сидимо і чуєм, як пташки співають, дивимся, як листочки ся розпускають… Як приходить весна, то здає’ся, ніби цілий світ оживає. А як воно все пахне! — глибоко втягнув своїм кирпатим носом повітря. — А той, бідака, лежить закритий у кімнаті і світа Божого не бачить. Ото і лізуть в голову всякі страхіття, ото і кричить ночами. А якби ми ’го сюди витягли… най подиви’ся, най послухає, подихає повітрям, най погріє’ся на соненьку, то і страхи десь ся подінуть. Слухай, Мері, нам не тре’ марнувати часу. Тре’ вже за то ся брати.
Коли Дікен хвилювався або чимсь дуже захоплювався, то у нього сильніше пробивалася йоркширська говірка. Взагалі він намагався слідкувати за своєю мовою, щоб Мері могла ліпше його розуміти. Проте дівчинці так сподобалася Дікенова говірка, що вона і сама перейшла на неї.
— Ая’, мусим ся спішити, — серйозно вимовила дівчинка, хитнувши головою. Це означало: «Так, звісно, нам треба поспішати».
Дікен широко усміхнувся: ще б пак, ця маленька панянка намагається говорити по-йоркширському! Хлопець відвернувся, аби не збити Мері з думки.
— Зара’ я тобі скажу, що нам тре’ зробити, — вела вона далі. — Ти дуже ся сподобав Колінові. Він х’тів тебе зобачити, а ще х’тів ся запізнати зі Смолькою і Капітаном. Як ся верну до нього, то спитаю, чи можна, аби ти прийшов вже взавтра зрана… і привів своїх звірят… І тоді… як ту’ вже все зазеленіє і зачне цвісти… то візьмем його у візок і вивезем надвір… і все йому ту’ покажем.
Мері аж запишалася. Так багато вона ще ніколи не говорила по-йоркширському. Тепер, коли вона завершила, Дікен дав собі волю й усміхнувся від вуха до вуха.
— Дуже файно в тебе виходить, справді. Знаєш що? Поговори троха по-йоркширськи з Коліном — то його напевно розвеселить. А як він ся посміє, то його ніяка хвороба не годна буде взяти, то я тобі кажу, — весело промовив Дікен. — Наша мама все каже: як хто сміє’ся бодай пів години на день, то такому ані тиф не страшний.
— Ну, то я вже нині з ним побалакаю, — засміялася у відповідь Мері.