— Мені вже ліпше… мені набагато ліпше, — сухо відповів Колін. — Якщо буде гарна погода, то за день-два виберуся надвір на своєму візку. Хочу подихати свіжим повітрям.
Лікар Крейвен сів поруч із хлопцем, полічив пульс і здивовано глянув на небожа.
— Хіба коли буде дуже тепло, — невпевнено мовив він. — Пам’ятай, тобі треба бути обережним, щоб не застудитися і не перевтомитися.
— Свіже повітря мене не перевтомить, — рішуче заявив хлопець.
Якби лікар сьогодні не був такий спантеличений усім, що почув і що побачив на власні очі, то зараз напустився б на Коліна, що надворі він застудиться, що це його вб’є і так далі. Але він був надто збентежений, тому лише обережно завважив:
— Але досі ти не любив прогулянок.
— Коли був сам, то не любив, — відповів Колін, — а з Мері залюбки піду.
— І з доглядальницею, звісно, — докинув лікар Крейвен.
— Ніякої доглядальниці! — владно заявив Колін, і перед очима Мері знову постав маленький раджа, з ніг до голови всіяний діямантами, смарагдами і перлами, оточений слугами, що кланялися йому, слухняно виконуючи накази свого повелителя… — Мері найліпше вміє про мене піклуватися. Коли вона зі мною, мені добре. От і вночі: Мері прийшла, заспокоїла мене — і я заснув. І є ще один хлопець — він вивезе мій візок у сад. Більше нікого не треба.
Хоча, з одного боку, лікар Крейвен радо успадкував би Мізелтвейт, а з другого — він таки не був якимсь душогубом, котрий бажав звести зі світа рідного небожа. Звісно, цей істеричний свавільний хлопчисько ні в кого у маєтку не викликав симпатії, але і навмисне наражати його на небезпеку лікар зовсім не мав наміру. Тому чоловік занепокоївся і став розпитувати:
— Коліне, якщо вже збираєшся гуляти надворі, та ще після такого нападу, то я мушу впевнитися, що з тобою буде все гаразд. Що це за хлопчина? Як його звати? Чи він вміє поводитися з візком?
— Це Дікен, — раптом озвалася Мері.
Дівчинці здавалося: кожен, хто бодай раз переїжджав через пустище, повинен знати Дікена. І вона мала слушність. Коли лиш Мері вимовила його ім’я, заклопотане обличчя лікаря Крейвена просвітліло.
— А-а, — проказав він, усміхаючись. — Ну, якщо Дікен, то ти у повній безпеці. Він сильний як лошак і візок для нього — ніщо.
— І надійний, — додала Мері. — То найнадійніший хлопака в цілім Йоркширськім графстві, ая’.
Дівчинка навіть не помітила, що при імені Дікена знову перейшла на йоркширську говірку. Лікаря Крейвена це розвеселило не менше, ніж перед тим Коліна.
— То Дікен тебе навчив? — спитав він, усміхнувшись.
— Ага. І Марта. Спершу для мене це було як французька — мало що розуміла. А тепер уже трохи вмію говорити, — вже приязніше відповіла йому Мері. — Знаєте, в Індії також багато діялектів, і дехто з англійців старається їх вивчити. Мені подобається йоркширська говірка, та й Коліну також.
— Гаразд, гаразд, — заспокоїв її лікар, — якщо подобається, то що тут скажеш. Коліне, ти пив уночі бром? — спитав він хлопця.
— Ні, — відповів Колін. — Для чого? Я вперше заснув сам. Тобто не сам, а після того, як Мері порозмовляла зі мною. Вона тихенько розповідала, що діється навесні у саду, як оживають квіти, дерева. Я й незчувся як заснув.
Лікар Крейвен ще більше здивувався. Після нападів у Коліна завжди були проблеми зі сном, а тут хлопець заснув без ліків?
— Ну що ж, якщо ти заспокоївся тільки від розповіді про сад, тоді тобі справді стало ліпше, — поволі вимовив лікар Крейвен, спантеличено позираючи на Мері. Дівчинка зараз не брала участі у розмові: тихцем сиділа собі, втупившись у підлогу. — Але все одно, пам’ятай…
— Не хочу я нічого пам’ятати, — рішуче перебив його Колін. — Знаєте, лікарю, коли лежиш ото цілими днями, а тобі увесь час нагадують, який ти хворий і чого тобі не можна, то і справді всякі болячки чіпляються. А ось із Мері мені нарешті вдалося про все це забути. Тому й почуваюся ліпше!
Більше лікар Крейвен не мав тут що робити. Хлопець явно не потребував його допомоги. Зазвичай після таких нападів Колін ще довго не міг прийти до себе і лікарю доводилося по пів дня висиджувати біля нього, призначати нові ліки, заспокоювати. А тут… Диво та й годі.
У бібліотеці лікар застав місіс Медлок. Здавалося, жінка тільки й чекала на нього, аби поговорити.
— Ну як, сер? — спитала вона.
— Нема що казати, хлопець у дуже доброму стані, — збираючись з думками, відповів лікар. — Якби ви мені не сказали, то я б і не здогадався, що в нього вночі була істерика.
— Гм, сер, вчора по дорозі до Твейту я зайшла була до Сюзан Совербі, — взялася розповідати місіс Медлок. — Ми собі троха посиділи, побалакали, як все. Я розказувала про Мері, що ся не слухає, що скрізь никає. І вона мені каже: «Слухай, Capo, не тре’ нарікати на неї. А хто її вчив ся слухати чи бути чемною? Вона ніколи не мала від кого ся вчити. Але то дитина, то чо’ ся дивувати, що шукає за Коліном? Буде мати з ким ся бавити!» Отак мені сказала, сер. Знаєте, ми давно ся знаєм, Сюзан Совербі і я, ще зі школи, і вона все скаже щось мудре.