— Уявляєш, Коліне? У мене на колінах лежало живе ягнятко!
Тут увійшла доглядальниця. Побачивши відчинене навстіж вікно, здивовано зупинилася. Зазвичай навіть у теплу пору їй доводилося сидіти тут у задусі: Колін так боявся застуди, що нізащо не дозволяв навіть кватирку відхилити, не те що ціле вікно.
— Вам не холодно, сер? — обережно запитала вона.
— Ні, — почула у відповідь. — Я дихаю свіжим повітрям. Це мене загартовує. Зараз переберуся на диван і поснідаю. І моя сестра буде снідати разом зі мною.
Ледве тамуючи посмішку, доглядальниця пішла розпорядитися, щоб накрили сніданок на двох.
Серед слуг тільки й розмов було, що про останні події у кімнаті сина господаря. Тому доглядальниця квапилася принести їм свіжі новини — мовляв, і вікно тепер у нього відчинене.
Люди не вірили власному щастю. Всіх так уже стомили були вибрики Коліна, що ніхто й не сподівався дати з ним якусь раду. А тут раптом все само собою змінилося.
— І хто би міг подумати, що та мала навчить Коліна порядку? Непоказна, та бистра, — дивувався кухар.
— Ая’, я все казав: тому хлопцеві тре’ доброї різки, а не пігулок, — добродушно прогув старий лакей. Він сам був чоловік сімейний і не міг дивитися, як усі догоджають примхам Коліна.
Колін перебрався на диван. Невдовзі доглядальниця принесла сніданок. Хлопець почекав, поки вона розставила усе на столику, а тоді розпорядився:
— Зараз до мене має прийти хлопець з лисеням, вороною, двома білками і ягням. Як тільки вони з’являться, їх треба негайно привести нагору до мене, — заявив він тоном раджі. — То щоб слуги не тримали звіряток внизу — це перше.
Доглядальниці стало смішно. Вона вдавано закашлялася, аби це приховати.
— Так, сер, — відповіла, опустивши очі.
— Друге, — він далі Колін. — Скажете Марті, аби привела їх сюди. Той хлопець — Мартин брат. Його звати Дікен, і він вміє приручати диких тварин.
— Сподіваюся, ті його звірі не кусаються, пане Коліне, — обережно вимовила доглядальниця.
— Я ж сказав вам: вони приручені, — серйозно заявив Колін. — А хіба приручені звірі кусають? Звісно, ні!
— В Індії я бачила приборкувачів змій, — підтримала його Мері. — То ось: вони навіть можуть запхати зміїну голову собі в рот.
— Брррр! — здригнулася жінка і швидко вийшла з кімнати.
Діти снідали при відчиненому вікні. Колін їв з неабияким апетитом. Мері весело дивилася на нього.
— Ти скоро погладшаєш, як я, — сказала вона. — В Індії мені ніколи не хотілося їсти зранку, а тепер вовка би з’їла.
— Нині мені все смакує, — відповів Колін. — Певно, тому, що подихав свіжим повітрям. Як думаєш, коли прийде Дікен?
Довго чекати не довелося. За якихось десять хвилин Мері підняла руку:
— Слухай! — вимовила. — Чуєш каркання?
Колін прислухався: справді, що може бути дивніше, ніж вороняче каркання у будинку?
— Ага, чую, — потвердив.
— Це Смолька, — пояснила Мері. — Слухай ще! Чи чуєш мекання… таке тоненьке?
— Оце так! — збуджено вигукнув Колін.
— Це ягнятко, — сказала йому Мері. — Вони йдуть сюди.
Хоча Дікен намагався ступати якомога легше, та його важкі черевики було чутно ще здалеку. Мері і Колін радісно перезирнулися і…
— Чи можна, сер? — спитала Марта, відкривши двері. — Дікен та його звіринець!
Дікен усміхався від вуха до вуха. В руках хлопець тримав маленьке ягнятко, а побіч трюхикало руде лисеня. Гострозубка сиділа на лівому плечі, Смолька на правому, а з кишені виглядала мордочка Вуханьки.
Колін повільно сперся на диван і прикипів очима до Дікена — так само, як коли вперше уздрів Мері. Хоча Колін стільки наслухався про Дікена, та однак ніяк не міг собі уявити, як той насправді виглядає. А тут іще лисеня, ворона, білки і ягня! Здавалося, що Дікен настільки злився зі своїми звірятами, що вони становлять одне ціле. Колін узагалі ніколи не спілкувався зі своїми ровесниками, а тут йому і просто мову відібрало.