— Так, — врешті відповів Дікен. — Але подиви’: там зі всіх боків ростуть троянди. Як зацвітуть, то й не зобачиш, що всохле.
Мері геть принишкла. Їй не хотілося засмучувати Коліна. А він усе допитувався:
— Але я бачу, що там зламана одна гілляка. Цікаво, як то сталося?
— То було давно, багато років тому, — повільно відповів Дікен. — Ох, диви, диви! Малинівка! Летить до гнізда! — втішився він й обережно повернув Коліна в другий бік.
Колін ледве встиг, але таки побачив її. Пташка — певно, самець, — несла щось у дзьобі. Вона стрілою кинулася у зелену гущавину — і зникла з очей. Колін сперся на подушку і засміявся:
— О, певно, принесла булочку до чаю. Щойно вибило п’яту. Знаєте, я б і сам від чаю відмовився. А ви?
— І ми! І ми! — в один голос вигукнули Дікен з Мері.
Згодом вони говорили між собою, що малинівка з’явилася завдяки чарам — якраз коли Колін запитав про зламану гілку. Діти просто не були готові розповісти йому всю правду… Зрештою, хлопець за стільки часу тільки-но вибрався надвір і ця новина могла знову відбити йому охоту до прогулянок. Тому Дікен і Мері вирішили ще трохи почекати. Вони покладалися на… сад. Річ у тім, що Мері була переконана: якщо їй самій вдалося проникнути туди, де десять років не ступала людська нога, якщо перебування тут зміцнило її і подарувало радість, якщо Колін, тільки потрапивши сюди, зміг вигукнути, що житиме вічно — значить, без чарів тут не обійшлося.
Дівчинка поділилася своїми думками з Дікеном. Хлопець на хвильку замислився, а тоді відповів:
— Знаєш, наша мама… вона думає, що місіс Крейвен часто ту’ приходить, бо мусить бачити, що ся діє з Коліном, — зважуючи кожне слово, промовив він. — Всі мами хочуть бачити своїх дітей… І вона з небес сюди ся спускає, щоб зобачити Коліна і допомогти йому. Може, то вона відкрила тобі сад, а потім сказала нам взятися до роботи, а потім привезти ту’ хлопця.
Це остаточно упевнило Мері, що цей сад не простий, а чарівний. Окрім того, у глибині душі дівчинка була переконана, що Дікен сам володіє доброю магією, тому його люблять і звірята, і пташки, і люди. Мабуть, якби у ту хвилину з ними не було Дікена, то й малинівка не прилетіла б, думала Мері.
Малинівка ще двічі чи тричі пролетіла над ними зі здобиччю і це ще більше додало апетиту Коліну. Тому він запропонував друзям:
— Підіть і скажіть комусь зі слуг, аби приготували кошик з їжею і залишили на доріжці з рододендронами. А тоді ви принесете кошик сюди, гаразд?
Мері і Дікена довго вмовляти не довелося. Невдовзі на траві з’явилася біла скатертинка, а на ній розклали гарячий чай, тости з маслом, булочки, пиріг. Діти накинулися на смаколики. Пташки спершу зацікавлено придивлялися, а тоді жваво кинулися здзьобувати крихти. Гострозубка і Вуханька майнули на дерево, прихопивши по шматку пирога. Смолька заволоділа доброю половиною булки і затягла її за дерево. Тоді походила довкола здобичі, замислено каркаючи, ніби вирішувала, з якого боку починати трапезу. Врешті підкинула шматок угору і проковтнула одним махом.
День уже хилився до вечора. Дікен і Мері сиділи на траві, усе начиння поскладали в кошик. Колін тим часом напівлежав собі у візку, спершись на подушки. Рум’янець цілий день не сходив з його обличчя.
— Шкода, що треба вже йти, — з жалем вимовив хлопець. — Але я повернуся сюди завтра, і післязавтра, і після-післязавтра.
— Сподобалося, правда? — мовила Мері.
— Ще питаєш! Я приходитиму сюди цілу весну і ціле літо, бо хочу бачити, як усе росте. І сам буду тут рости. Як трава, — весело відповів Колін.
— Угу, — добродушно прогув Дікен. — Тілько тобі ще тре’ навчитися ходити і працювати коло землі. Ми тебе навчимо.
Колін широко відкрив очі.
— Я зможу ходити?! Зможу копати землю?! — перепитав він, не ймучи віри.
Дікен обережно поглянув на Коліна. Насправді він досі не запитував, що діється з його ногами. Проте упевнено заявив:
— Певно, що зможеш. Будеш ходити, як от ми з Мері. Тілько сили наберешся, правда?
Мері трішки злякалася, але Колін пояснив:
— Знаєте, я боюся ставати, бо ноги в мене просто підгинаються — такі слабкі.
Діти полегшено зітхнули.
— Ну то ось: як ся перестанеш бояти, то відразу все вийде, — усміхнувся Дікен. — Не бійся!
— І я зможу ходити? — з надією перепитав Колін.
— Зможеш! — запевнив Дікен.
Якусь мить усі мовчали, дивлячись, як заходить сонце. Цей чудовий день, який подарував їм стільки нового, поволі завершувався. Навіть звірята — і ті втихомирилися. Смолька вмостилася на гілці і ліниво спостерігала за тим, що діється довкола. Мері здалося, що пташка ось-ось засне зовсім і, можливо, навіть засопе.