Раптом Колін підняв голову і стривожено прошепотів:
— Хто це? Що це за чоловік?
Дікен і Мері зірвалися на рівні ноги.
— Де? — вимовили стишено.
Колін показав на мур.
— Бачите? Он він! — прошепотів схвильовано.
Дікен та Мері обернулися і… З-за стіни стирчала драбина, а на ній стояв розгніваний Бен Везерстаф! Старий стиснув п’ястук і погрозив у бік Мері.
— Ото мала вертихвістка! Була би ту’ близько, то я так би тобі всипав, що пам’ятала би до нових віників! — крикнув він.
Бен піднявся ще на один щабель, ніби хотів перестрибнути через мур, проте дівчинка сама рушила йому назустріч. Старий зупинився і тільки потрясав кулаком.
— Чого не сподівався, того не сподівався! — сердито кричав він. — Ти мені відразу не сподобалася, як тілько тебе зобачив. Ото все випитує і пхає носа де не тре’. А я не міг додуматися, чо’ вона так ся підлизує. Баки мені забивала, казала, з малинівкою хоче ся подружити…
— Не сердьтеся, Бене, — озвалася Мері, перевівши подих, — але якраз малинівка показала мені дорогу сюди!
Почувши це, Бен Везерстаф ще більше розсердився і вже, здавалося, зібрався стрибати.
— Ти… ти, мала брехухо! — заволав він. — Звертає на пташку! Малинівка показала їй дорогу, ая’! І до чого той світ коти’ся? Таке придумати!
— Так, малинівка показала мені хвіртку, — вперто повторила Мері. — Може, вона і не знала, що робить, але так сталося. Бене, я більше не скажу ні слова, якщо не перестанете кричати і вимахувати кулаком.
Бен тільки набрав у груди повітря, аби знову щось їй виповісти — і тут раптом розгублено затих, роззявивши рота від несподіванки. Тільки дивився він уже не на Мері.
Річ у тім, що Колін врешті отямився і торкнув Дікена за руку, мовляв, вези мене туди. Отож поки Бен Везерстаф сварився з Мері, Дікен розвернув візок і доправив до муру. І коли Бен уздрів візок із юним господарем, то у нього просто відібрало мову.
— Ви знаєте, хто я? — суворо запитав Колін, піднявши руку.
Бен Везерстаф дивився на хлопця мов заворожений. Візок з барвистими подушками нагадував колісницю якогось царя. І цей хлопець… Старий лише плямкав губами, проте не міг вимовити і слова.
— Ви знаєте, хто я? — повторив питання Колін. — Кажіть!
Бен Везерстаф підняв свою вузлувату руку і провів нею по очах, ніби відганяючи від себе привида, а тоді схвильовано вимовив:
— Ая’, як не знати… у тебе мамині очі. Бог його знає, як ти сюди потрапив. Ти ж каліка.
Колін забув про свою спину: він рвучко подався вперед і налився багрянцем.
— Я не каліка! — розгнівано вигукнув хлопець. — Не каліка!
— Він не каліка! — підхопила Мері, також неабияк розсердившись. — Я оглядала його спину — там нема нічого… ніякого горба… навіть ґульки!
Бен Везерстаф ще раз провів по очах. Рука у чоловіка тремтіла, голос дрижав. Цей старий йоркширець зовсім не хотів образити Коліна: просто, за своїм звичаєм, бовкнув навпростець, що думав.
— То ти… ти не горбун? — спитав хрипко.
— Ні! — вигукнув Колін.
— А я чув, що тобі ноги покрутило, — знову бовкнув Бен.
Колін спалахнув. Такого йому ніхто ще не говорив в очі. Юний раджа витягнувся як струна. Його охопив гнів. Зазвичай такі спалахи призводили до істерики. Проте на цей раз гнів і образа розбудили у Колінові якусь неймовірну силу.
— Іди сюди! — крикнув він до Дікена, скидаючи зі себе плед і подушки. — Підійди! Швидко!
Дікен умить опинився біля хлопця. Мері від хвилювання аж зблідла — вона відчула, що зараз буде.
— Ти можеш! Можеш! Можеш! Можеш! — знай повторювала вона.
Тим часом Дікен узяв Коліна під руку. Хлопець переставив ноги з візка на землю — і встав. Тоді випростався. Через свою худорлявість він здавався ще вищим. Очі палали.
— Дивіться! — вигукнув він, дивлячись на Бена Везерстафа. — Дивіться на мене! Дивіться!
— Він стоїть! — скрикнув Дікен. — Він може стояти, як я. Він такий, як всі хлопці в Йоркширі!
Бен Везерстаф затремтів і — з його очей потекли сльози. Цього Мері ніяк не сподівалася.
— О-ох! — сплеснув руками старий. — То люди брехали! Хлопець худий як тичка, блідий як стіна — але нічо’ йому не бракує: спина рівна, ноги рівні. З тебе виросте моцний чоловік, хлопче. Благослови тебе Боже!
Дікен тримав Коліна за руку, але в цьому не було потреби: хлопець впевнено стояв на своїх ногах.
— Коли нема батька, то господар тут я. Ви повинні мене слухати, — проказав Колін, дивлячись просто в очі Бену Везерстафу. — Це мій сад і я буду сюди приходити. Тільки нікому про це не кажіть — ні-ко-му. А зараз злазьте з драбини: міс Мері зустріне вас на доріжці і приведе сюди. Досі ми все тримали у таємниці, але тепер ви знаєте. І я мушу з вами поговорити. Ходіть, я чекаю!