На обличчі Бена Везерстафа з’явилася стримана посмішка.
— Ая’, то я вмію. Я і раніше пробирався сюди — і ніхто мене не зобачив, — сказав він.
— Невже?! — вигукнув Колін. — Коли?
— Останній раз я був ту’, — потер підборіддя і подивився довкола, — десь зо два роки тому.
— Але ж десять років сад був зачинений! Сюди ніхто не міг потрапити! — скрикнув Колін.
— А я був, — сказав старий Бен. — Мені не тре’ було хвіртки — я через стіну перелазив. Тілько потім ревматизм мене скрутив, то вже не годен.
— І ви ту’ працювали, обрізали гілки! — вигукнув Дікен. — А я ніяк не міг зрозуміти, чиїх то рук справа.
— Місіс Крейвен дуже любила той сад… дуже! — повільно проказав Бен Везерстаф. — Вона була така мила, така молода. А якось ся засміяла та й каже мені: «Бене, пам’ятайте: як я часом захворію або десь поїду, то ви мусите доглянути мої троянди. На вас тільки і покладаюся». О… Як її не стало, то містер Крейвен і сад замкнув. А я все ’дно ходив, — мовив уперто. — Перелазив через мур… доки міг. Бо вона мене просила.
— Ну звісно, якби не ви, то ту’ би все геть чисто позаростало, як в лісі, — мовив Дікен.
— Дякую вам, Бене, за вашу працю. Та й, бачу, ви таки вмієте тримати таємницю, — зворушено мовив Колін.
— Ая’, вмію, сер, — тепло відповів Бен. — Зрешта, тепер мені, старому, буде легше: вже не мушу перелазити через стіну, раз хвіртка відкрита!
Колін усміхнувся, а тоді перевів погляд на заступ, що лежав побіч. Мері з цікавістю спостерігала за хлопцем. А Колін дотягнувся рукою до заступа, підвівся з ним, покрутив його у руках, а тоді увігнав у землю. Сили в руках не було, проте хлопець поволі підважив відтяту скибу і перекинув. Сам! Мері затамувала подих.
— Ти можеш! Можеш! — промовила вона тихо. — Кажу тобі, можеш!
Дікен і Бен Везерстаф також прикипіли очима до Коліна.
Колін копав! Повільно, обережно, але копав. Дікен, Мері і старий Бен боялися навіть глибше дихнути — так уболівали за хлопця. Врешті Колін зупинився і радісно глянув на Дікена:
— Гм, коли ти обіцяв, що я стану на ноги, що буду ходити, як всі хлопаки, що буду з вами працювати — я собі гадав, що ти просто хочеш мене втішити. А тепер бачу: ти казав правду. Я ту’ тілько перший день — і маєш: вже ходжу, ба навіть копаю.
Почувши мову Коліна, Бен Везерстаф роззявив рота, а тоді засміявся:
— Ого, та ти правдивий йоркширець, хлопче! І балакаєш по-нашому, і до землиці ся взяв. Ну, тепер мусиш щось ту’ посадити. Хочеш, принесу тобі троянду?
— Несіть! Швидше! — з нетерпінням вигукнув Колін і знов заходився копати.
Бен Везерстаф ніби й забув про свій ревматизм і немолоді літа: чоловік миттю зірвався з місця і швидко почимчикував до теплиці. Тим часом Дікен також узяв до рук заступ і трішки допоміг: поглибив і розширив ямку, що її викопав Колін. Мері принесла поливалку.
— Сонце вже низько, — стурбовано вимовив Колін, позираючи на небо. — Чи встигну? Хочу посадити троянду, заки воно зайде, — пояснив він.
Тут на стежині з’явився Бен Везерстаф із трояндою. Чоловік трішки шкутильгав на одну ногу, але поспішав з усіх сил. Ось він підійшов до дітей, став навколішки й обережно витрусив рослину із горщика.
— Тримай, хлопче, — схвильовано промовив він, передаючи троянду Коліну. — Як господар приходить на нове місце, то садить там дерево. Нині той сад ся вернув до тебе і ти маєш посадити ту квітку сам, своїми руками. Давай!
Хлопець залився густим рум’янцем. Він дуже хвилювався: було помітно, що у нього аж тремтять руки. Та ось Колін опанував себе: він узяв троянду від Бена, запхав у ямку і потримав, доки старий засипав коріння землею. Потім вони удвох іще як належить розрівняли і втоптали ґрунт.
— Встигли! — врешті вимовив Колін. — Сонце щойно сідає. Дікене, допоможи мені. Хочу бачити, як воно зайде.
Дікен подав йому руку і хлопець підвівся. Можливо, і тут їм допомогли чари саду, бо якби спізнилися бодай на мить — сонце вже сховалося б за обрій. Усі радісно засміялися. Вони встигли.
Розділ 23
Чари
У будинку їх нетерпляче виглядав лікар Крейвен. Він непокоївся, чому хлопця так довго нема, картав себе, що відпустив його у сад. Врешті Коліна доправили до його кімнати і лікар пішов оглядати небожа.
— Не можна тобі так довго гуляти, — стурбовано мовив він. — Певно, добряче стомився до вечора. Це може тобі зашкодити.