— Зовсім я не втомився, — відказав Колін. — Навпаки, почуваюся чудово і завтра гулятиму ще довше: спершу зранку, а потім і пообіді.
— Боюся, що не зможу тебе відпустити, — похитав головою лікар Крейвен. — Гадаю, це зовсім нерозважливо з твого боку — так ризикувати.
— Це ви ризикуєте! Тільки спробуйте мене зупинити, — зверхньо заявив йому Колін. — Я все одно піду. І гулятиму скільки схочу! Зрозуміло?
Лікар більше не мав що сказати і вийшов з кімнати.
Коли він зачинив за собою двері, Мері пильно подивилася на хлопця. Проте той навіть не здогадувався, наскільки своєю поведінкою ображає людей, які про нього піклуються. Колін ціле життя жив наче на острові, де сам був королем і міг чинити все, що заманеться. Хлопець ніколи не ставив себе на місце інших, не розумів, як вони себе почувають після слів, що їх він виповів, наприклад, лікарю Крейвену. А ось Мері добре пам’ятала, якою була вона сама раніше і як змінилася, потрапивши до Мізелтвейту. Вона також згадала, як їй допомогли відверті слова Бена Везерстафа: дівчинка тоді чи не вперше замислилася над своєю поведінкою і своїми манерами. І тепер Мері вирішила: Колін також повинен почути правду про себе, інакше про жодні зміни не може бути й мови. Проте вона лише вимогливо дивилася на хлопця: їй хотілося, щоб Колін сам розпочав розмову. Так воно й вийшло.
— Чого ти так на мене дивишся? — спитав він здивовано.
— Знаєш, мені шкода лікаря Крейвена, — стримано відповіла йому Мері.
— Гм, мені також, — зловтішно проказав Колін. — Тепер, коли мені краще, не бачити йому Мізелвейту як власних вух без дзеркала.
— Що ж, його можна зрозуміти, — спокійно мовила Мері. — Але найбільше мені його шкода не через це.
— А через що? — підняв брови Колін.
— Через що? А ти думав, як це важко — роками піклуватися про хлопця, який тільки те й робить, що гне кирпу і показує свою зверхність і невихованість?
— Я — зверхній? Я — невихований? — здивовано перепитав Колін.
— Ще й який! Ти нікого не поважаєш, не вмієш вислухати людину, не подякуєш за те, що для тебе роблять. Думаю, якби лікар Крейвен був твоїм батьком, то за те, що він щойно від тебе почув, ти дістав би добрячого прочухана, — сказала Мері.
— Куди йому? Він і слова мені сказати не зважиться, — впевнено відповів Колін.
— Ну звісно, не зважиться, — похитала головою Мері. — Тут ніхто не сміє тобі перечити, бо досі всі вважали, що скоро помреш. Тому й жаліли тебе і потурали у всьому.
— Але я не хочу, щоб мене жаліли, — рішуче заявив Колін. — Хочу бути звичайним… таким, як усі. Я ж сьогодні встав на ноги… і копав землю.
— Знаєш, тебе просто зіпсували, тому що ніколи не казали правди і лише старалися догодити, — вела далі Мері як доросла.
Колін нахмурився.
— То ти хочеш сказати, що я — зіпсований і розбещений? — з притиском запитав хлопець.
— Ще й який! — не вагаючись відповіла йому Мері. — Послухай, я й сама була неґречна і вперта… Це мені Бен Везерстаф сказав… бо він теж такий буває… — намагалася пояснити йому дівчинка. — Але відколи заприязнилася з малинівкою, і з Беном, і з Дікеном… а потім іще знайшла сад, то трохи змінилася… Розумієш?
— Мері, я більше не хочу бути неґречним упертюхом, — стурбовано мовив Колін. — Я хочу змінитися, — рішуче ствердив він.
Хлопець замовк, ніби обдумуючи, як цього досягнути, а тоді посміхнувся.
— Знаєш, якщо я щодня ходитиму у сад, то напевно змінюся, — мовив він. — Той сад — чарівний, Мері. У ньому мені все вдасться, правда?
— Правда, — відповіла Мері і також посміхнулася.
— Ну, навіть якщо там і нема таких чарів, як у книжках, то ми будемо бавитися, ніби вони є. Бо все-таки там є якась сила, — сказав Колін.
— Це добра сила, — мовила Мері. — І вона тобі допоможе, побачиш.
Справді, те, що діялося о тій порі у саду, інакше як дивом годі було назвати. Але це зрозуміє лише той, хто сам має сад і вміє у ньому працювати. Спершу дітям здавалося, що насіння, яке вони висіяли, ніколи не зійде — так довго треба було чекати. Та потім усе кинулося у ріст і навіть у тріщинах муру зазеленіли молоді листочки. Тоді з’явилися пуп’янки — і невдовзі око милували стільки барвів і відтінків, що жодна книга і близько не могла цього передати. Іриси, лілеї, живокіст, дзвоники, орлики творили барвистий килим, що тішив серце кожного, хто приходив у потаємний сад.
Стіна — і та зазеленіла. Це диво вчинив Бен Везерстаф: він насипав у щілини поміж цеглинами землі і посадив там плющ, який невдовзі геть обснував мур.