— От цікаво, що скаже на це лікар Крейвен? — весело спитала Мері.
— Нічого він не скаже. Ми не будемо йому розповідати, — твердо відповів Колін. — Нехай це буде нашою таємницею. Принаймні доти, доки я не стану таким сильним, що зможу ходити і бігати, як усі решта. А поки що ніхто не повинен знати. Експеримент триває. І завершиться він лише тоді, коли мій батько повернеться до Мізелтвейту, а я зайду до його кабінету і скажу йому: «Ось і я, тату. Бачиш, я такий, як усі хлопці. А скоро виросту і стану чоловіком, як ти. І допомогла мені в цьому Магія Слова. Я сам дослідив її в науковому експерименті».
— Містер Крейвен подумає, що це сон, — вигукнула Мері. — Він не повірить своїм очам!
Колін ще більше розчервонівся від радісного хвилювання. Половину справи було зроблено, бо хлопець усією душею повірив у власне виздоровлення і тепер уявляв собі, як ото прийде до батька. Годі й казати, що це додавало йому сил, як ніщо інше. Коліну понад усе хотілося, щоб батько також повірив у нього, щоб перестав його шкодувати і боятися…
— Мері, але йому доведеться повірити, коли побачить, як я стою на ногах, — впевнено сказав хлопець. — Але й це ще не все: бачу, що поки буду опановувати Магію Слова, то стану справжнім атлетом. А тоді візьмуся за подальші наукові відкриття.
— Ги-ги, за який тиждень ти станеш чемпіоном Англії з боксу, не інакше, — посміхнувся Бен Везерстаф.
Колін нахмурив брови.
— Бене, ну до чого тут бокс? — стенув він плечима. — Вам довірили таємницю, а ви собі жартуєте… Я ж сказав, що буду вченим, а не боксером. Просто хочу набратися сил. Але вже напевно не для того, щоб виступати у ринґу.
— Ох, пардон, пардон, сер, — відповів Бен, віддаючи честь. — Я зовсім не хотів вас образити.
Проте в очах старого стрибали лукаві бісики. Просто Бенові Везерстафові було напрочуд приємно бачити, що його юний господар стає щораз сильніший тілом і духом.
Розділ 24
«Нехай сміються!»
О цій порі року Дікен працював не лише у потаємному саду. Поруч із його хатиною у нього також був город, оточений низькою камінною загорожею. Щодня Дікен вставав удосвіта і працював на городі, а після сніданку щойно рушав у потаємний сад до Мері і Коліна. Пообіді хлопець знову повертався на свій город. Там у нього росла картопля, капуста, ріпа, морква і лікувальні трави для мами. Здавалося, хлопець ніколи не відчував утоми: він копав землю, прополював грядки, поливав і підживлював квіти. При цьому Дікен знай насвистував веселі йоркширські пісеньки, розмовляв зі Смолькою і Капітаном або вчив своїх молодших братів і сестер працювати на землі.
— Якби ото не Дікенові грядки, то не знаю, як би ми давали собі раду, — казала місіс Совербі. — Певно, має якийсь секрет, бо такої картоплі і капусти, як в нього, в цілім Йоркширі не знайдете: і ростуть великі, і смакують найліпше.
Коли місіс Совербі мала хвильку часу, то виходила надвір, аби поговорити із сином. Вона сідала собі на загорожу, а Дікен ділився з мамою, що робив цілий день, де бував, кого бачив. На ділянку, що її обробляв Дікен, мило було подивитися. Там росли не тільки овочі. Ще ранньої весни хлопець насіяв поміж грядками резеди, гвоздики і братчиків (по пенні пакетик) і зараз вони буйно зацвіли. Навіть камінна загорожа — і та зазеленіла, тому що у кожну щілинку хлопець насипав землі і висіяв там насіння наперстянок. Тепер по каменю скрізь стелилися тендітні зелені гілочки. Певно, такої краси годі було знайти у цілому Йоркширському графстві.
— Мамо, але рослини також живі. З ними тре’ дружити. І знати, чого потребують. Як хочуть пити — тре’ їх напоїти, як голодні — тре’ підживити. Вони хочуть жити, як і ми. Коли якась квітка всохне, то я буду винен. То значить, що зле її доглядав, що не мав до неї серця, — серйозно пояснив Дікен.
Якраз того вечора місіс Совербі довідалася про все, що відбувалося у Мізелтвейтському маєтку. Раніше Дікен тільки говорив, що вони з містером Коліном і з міс Мері гуляли у парку і що містеру Коліну це дуже сподобалося. Про потаємний сад хлопець не казав нічого. Та невдовзі діти дійшли згоди, що Дікеновій мамі можна довіряти і дозволили Дікенові відкрити їй таємницю.
Отож того вечора місіс Совербі почула всю історію, починаючи від закопаного ключа і завершуючи тим, як їх викрив Бен Везерстаф і як гнів розбудив у Коліна небувалу силу і хлопець став на ноги.
Поки місіс Совербі слухала розповідь сина, на її обличчі по черзі з’являлося то здивування, то сум, то радість.
— Ого, оце то історія! — вражено вимовила вона, коли Дікен замовк. — Можу тілько сказати: без Мері нічо’ би не було. Як вона приїхала до Мізелтвейту, то і сама ся змінила, і Колінові помогла. Подумати тілько: хлопець встав на ноги! А ту’ всі його мали за каліку з покрученими ногами. Ну добре, а що кажуть у маєтку? Хлопець таки ся змінив: і чує’ся добре, і не плаче більше ночами, — з цікавістю спитала вона.