Бен Везерстаф працював трохи віддалік — обкопував великий трояндовий кущ. Почувши натхненну промову Коліна, він підійшов ближче.
— В церкві співають подячний псалом. Може, і ти спробуєш? — поважно запропонував старий.
— А що таке псалми? — обернувся до нього хлопець.
— Спитай Дікена — він тобі скаже, — відповів Бен Везерстаф.
Дікен кивнув головою і пояснив:
— Псалми співають, коли хочуть подякувати Господеві. Наша мама каже, що цілий світ Господа хвалить. Жайворонки також співають хвалу у небі. Це їхні псалми. А в людей є свої.
— Якщо так, то це, мабуть, дуже гарні пісні, — промовив Колін. — Просто я ніколи не був у церкві, поки хворів. Заспівай, Дікене. Я хочу почути.
Дікена не довелося довго просити. Він розумів, що діється у душі Коліна — ліпше, ніж той сам. Той самий дар, який дозволяв Дікенові розуміти звірят і пташок, зближував його і з людьми. Отож хлопець зняв з голови шапку і лагідно усміхнувся.
— Коли співаєш псалми, тре’ зняти шапку, — пояснив він Колінові. — Бене, і вам також, — обернувся він до старого. — І тре’ встати.
Колін зняв з голови шапку і підставив обличчя теплим сонячним променям. Тоді уважно глянув на Дікена. Бен Везерстаф нахмурився, проте підвівся з землі і теж зняв шапку. Старий, здавалося, сам собі боявся признатися, що усі ці приготування його зворушили, тому й ховався за набурмосеною міною.
Дікен випрямив спину — і дзвінко заспівав:
Дікен завершив. Бен Везерстаф так і стояв, розкривши рота. Його погляд був звернений до Коліна. На обличчі хлопця була написана погідна радість.
— Чудова пісня, — вимовив врешті Колін. — Її слова якнайліпше виражають те, що я хотів сказати. Я не знав, як зветься та сила, що зцілила мене, то й називав її Магією Слова. Але псалом говорить про те саме.
Якусь мить хлопець помовчав, розмислюючи.
— Мабуть, навіть великі вчені не можуть пояснити усього, що діється у світі. Тільки я відчуваю: псалом допомагає мені, дає силу. Мері, давай заспіваємо його разом. Дікене, починай: «Хваліте Господа з небес»…
І вони заспівали: Дікен почав, а Мері і Колін підхопили. Бен Везерстаф прокашлявся і також вступив із третього рядка. Коли врочисто проказали «Алилуя!», Мері побачила: підборіддя Бена затремтіло від зворушення, старий часто закліпав і з очей скотилася сльозина — зовсім як тоді, коли вперше побачив Коліна.
— Ох, діти, — хрипко промовив садівник, — я ніколи не думав, що псалми мають таку силу. Тепер розумію, чому містер Колін встав на ноги і так добре виглядає нині. Зрешта, тілько за минулий тиждень він набрав фунтів зо п’ять, не менше. То йому та сила помогла, не інакше.
Тим часом Колін, який дивився у бік хвіртки, раптом злякано стрепенувся.
— Сюди хтось іде. — швидко вимовив він. — Хто це?
Усі подивилися туди. Справді, на доріжці стояла жінка у довгій синій накидці. Вона увійшла, коли вони доспівували псалом, і зупинилася побіч дерева, аби послухати. Крізь листя на неї падали сонячні промені і творили казкове мереживо світла й тіней на її обличчі, руках, накидці. Жінка тепло усміхалася, дивлячись на дітей. Колін пригадав, що у якійсь його книжці так виглядала добра фея. Тривога умить зникла — здавалося, що ця жінка була з ними завжди. А Дікенові очі спалахнули радістю.
— Мама! — вигукнув він і кинувся до неї.
Колін і Мері подалися услід за ним. Обоє були схвильовані.
— То мама! — знову повторив Дікен, коли Колін і Мері наздогнали його. — Ви х’тіли її зобачити, то я сказав їй, де хвіртка.
Вони добігли до місіс Совербі і Колін дещо зніяковіло простягнув їй руку, не зводячи погляду з її лагідного обличчя.
— Я давно хотів вас побачити, — схвильовано вимовив він, — Ще коли лежав хворий, то мріяв, що колись побачу вас, Дікена і потаємний сад. Перед тим у мене не було жодних бажань, бо мене нічого не цікавило. А тепер усе здійснилося!
Місіс Совербі вислухала хлопця — кутики її губ здригнулися, а очі заслала волога паволока.
— Ох, милий ти мій хлопче! — з материнською ласкою вимовила жінка. — Ох, хлопче! — повторила, бо зворушення не давало їй сказати більше.
Коліна страшенно зігріло це звертання: прецінь так місіс Совербі називала і свого сина, Дікена.
— Ви не сподівалися, що я сам зможу ходити? — спитав він.
Жінка поклала руку йому на плече й усміхнулася. На очах у неї були сльози радости.