Юдеї мають кутаси на краях одеж, і за цим вони з першого погляду впізнають одне одного по всьому світі, хоч загалом убираються так само, як ми. Утім, цей шлях, перероблений Римом у прекрасну військову дорогу, — такий давній і набачився стільки народів, що на мене не звертали уваги, хоч на моїй одежі кутасів нема. У нічлігу, біля якого мене спинив віслюк, мені, як і іншим, дали води, щоб я напоїв віслюка і вмив собі руки й ноги. Слуги заїзду в тисняві не мали коли відділяти чужинця від юдеїв. Адже здавалося — всі народи й власна людність краю рушили в дорогу, щоб із радістю відсвяткувати визволення юдеїв з єгипетського рабства.
До вечора другого дня подорожі я цілком міг би дійти до Єрусалиму, якби поквапився. Однак мене, чужинця, поспіх юдеїв не торкнувся. Я в захваті дихав свіжим повітрям юдейських гір, а око мені вабило сяяння квіток на схилах. Після нидіння в Александрії я почувався розкуто і насолоджувався кожною миттю, тож простий хліб — і той смакував мені краще за всі єгипетські делікатеси. І в дорозі я не хотів навіть доливати вина до води, щоб не затуманювати свої чуття — для мене була смачною сама вода.
Тому я навмисно затягував мандрівку, і звук пастирських очеретяних флейт заскочив мене на косогорі задовго до Єрусалиму — це вівчарі скликáли отари на ніч. Я цілком міг би перепочити, а згодом при місячному світлі йти далі, але мені розповідали, яке це дивовижне видиво для ока мандрівця, коли він, прибуваючи до Єрусалиму, бачить, як місто здіймається за долиною в сонячному світлі, а на горі сліпуче сяє храм, мармурово-білий і золотий.
Таким я хотів уперше побачити священне місто юдеїв. Тому я, на подив свого віслюка, зійшов з дороги і заговорив із пастирем, який вів щільну-щільнісіньку отару на ніч до печери на схилі гори. Розмовляв він сільським діалектом, та все ж зрозумів мою арамейську і запевнив, що в цій густонаселеній місцині нема вовків. Він не мав навіть собаки для захисту овець від хижаків, але повідав, що сам про всяк випадок спить на вході до печери, зважаючи на шакалів. Із харчу в нього був лише закіптявілий ячмінний хліб і збитий у кулю козячий сир. Тому він дуже втішився, коли я поламав пшеничний хліб та медяник і пригостив його ними, а також згніченими фігами.
Утім, м’яса, яке я мав із собою, він їсти не згодився, помітивши, що я не юдей, — але загалом мене не цурався. Ми потрапезували разом біля входу до печери, а мій віслюк охоче почав гризти колючі кущі на косогорі. Потому весь світ став таким самим фіолетовим, як і вкритий підлісками схил, залягла темрява і на небі зайнялися зорі. Відразу ж стало прохолодніше, і я відчув, як із печери віє теплом овець, які напхалися туди. Поміцнішало пахтіння вовни й лою, але цей запах не здавався мені неприємним. Радше він був надійним, як запах дитинства й домівки. На мій власний подив, з очей у мене вичавилися сльози. І плакав я не через тебе, Тулліє. Я лише винуватив себе, що зусилля, яких я доклав у дорозі, змучили моє охляле тіло. Мої сльози були сльозами втоми, подумав я.
Одначе гадаю, плакав я за самим собою, за всім тим, що лишилося в мене позаду і цілковито проминуло, — але й через те, що ще на мене чекало. Тієї хвилини я без страху нахилився би напитися із джерела забуття.
Немов найбідніший прочанин, я проспав ніч у полі перед печерою, маючи над головою зоряне небо замість даху. Спав я так міцно, що коли прокинувся, чабан уже встиг вивести овець на пасовисько. Я не пам’ятав, щоб мені наснилося бодай щось лиховісне, однак після мого прокидання все — і повітря, і земля — здавалося інакшим, ніж коли я влягався спати. Косогір містився на західному боці й лишався в тіні, а схили протилежних пагорбів уже осявало сонячне світло. Тіло моє було немов побите, знесиліле й апатичне, а віслюк стояв біля мене, спустивши голову зі стражденним виглядом. Я не міг зрозуміти, чим викликана зміна мого настрою, адже мені здавалося, що не такий уже я охлялий, щоб після того, як промандрував два дні пішки й пролежав одну ніч на твердій землі замість постелі, моє тіло могло би з цього настільки занепасти. Я подумав, що міняється погода, адже я завжди так само чутливий до перепадів погоди, як і до снів та передвість.
Я був настільки пригнічений, що мені не хотілося їсти. Здавалося, їжа не піде мені на душу. Кілька ковтків вина з бурдюка теж мене не збадьорили. Я побоювався, що напився був зіпсутої води чи що мене бере якась хвороба.