Не перечачи, він забрав люстерко і запропонував:
— Я вже знаю, що ми зробимо. Мені час від часу робить послуги такий собі Натан. Єдина його вада — це мовчазність, а так він безумовно надійний чоловік і знає Юдею і край Десятимістя, Самарію і Галілею. Ідучи по це люстерко, я бачив, як він сидить на моєму подвір’ї. Це означає, що він хоче роботу. Саме зараз я не маю для нього жодного іншого завдання й не хочу, щоб він день у день висиджував на моєму подвір’ї, бо його мовчазність дратує моїх слуг. Я знаю, що він водив каравани аж до Дамаска. Поясни йому, куди ти прямуєш і як хочеш їхати, і він зорганізує все якнайкраще для тебе. Ти можеш спокійно доручити йому і свою калитку — він розплатиться за тебе у заїздах. Він не витрачає слова на те, щоб торгуватися, а втім платить не скільки заправили, а скільки сам вважає прийнятним. Так йому, щоправда, не дістається жодної частки від господарів заїздів, однак його цілком задовольняє просто платня.
— Такого чоловіка я хочу побачити, — сказав я, підозрюючи якусь каверзу від Аристена. Проте він, сміючись з моєї недовірливості, завів мене на своє подвір’я і показав на Натана. То був засмалений сонцем, босий чоловік. Він був убраний у брудний білий плащ і мав коротко підстрижене волосся. Коли він здійняв на мене погляд, очі його здалися мені найсумнішими, які я будь-коли бачив. Але з якоїсь причини я, побачивши його, зразу відчув довіру до нього.
Я попросив Аристена розповісти Натанові, що до чого, але він зі сміхом підняв руку і пішов до своєї кімнати, щоб звеліти писарю відлічити мені до калитки потрібні для мандрівки гроші й виписати акредитив його знайомому комерсанту в Тиверіаді. Скидалося на те, що він хоче просто вмити руки з цим усім, і, ще раз подивившись на Натана, я зрозумів, що Натан принаймні не шпигун.
Я мовив:
— Ти Натан, а я Марк, римлянин. Я вирушу із супутницею до міста Тиверіади й хочу мандрувати якомога по-простішому і без привертання уваги. Я заплачу тобі скільки зажадаєш, а на час подорожі я доручу тобі свою калитку.
Він глянув на моє обличчя, а тоді на мої ноги, немов прикидаючи, чи спроможуся я йти пішки, але не сказав нічого, лише кивнув у відповідь. Проте мені привиділося здивування на його обличчі.
— Думаю, трьох-чотирьох віслюків нам вистачить, — вів я далі. — Нам із супутницею потрібні спальні килими і кухонний посуд. Отже, придбай, що вважаєш за потрібне, і приходь опівдні до будинку дрібного крамаря Карантеса. Це у провулку дрібних крамарів неподалік від палацу Хасмонеїв.
Він знову кивнув і випустив з руки гілку, наполовину обчищену від кори. Побачивши, що вона впала на землю корою догори, він кивнув іще втретє. Він і справді не був говіркий. Після Аристенових розпитувань мені здавалося приємним, що цей чоловік ні про що мене не питає. Отож я повернувся в будинок попрощатися з Аристеном. По-комерсантському Аристен відзвітувався мені про мої гроші й звелів писарю вручити мені калитку та акредитив.
— Щасти тобі в дорозі! — побажав він. — Коли повернешся, ми ще побачимося тут, у Єрусалимі.
Я повернувся на подвір’я і простяг калитку Натанові. Той зважив її в руці й почепив на пояс, поміркував трохи, глянув на розташування сонця, а тоді як стій рушив із подвір’я. Вся наша домовленість і його поведінка так разюче відрізнялися від усієї торгівлі на сході, що я був вельми спантеличений, дивлячись йому вслід. А втім, мені здавалося, що той чоловік мене не дуритиме.
Сам я почав підійматися в розташовану між мурами частину міста, де я у вечірній темряві йшов був за чоловіком, що ніс глек води. Провулками і брамами, серед яких легко було загубитися, я підіймався дедалі вище і, прошукавши якийсь час, знайшов у старому мурі браму, крізь яку ми тоді проходили. Хоч я твердо вирішив більше не турбувати посланців, які не забажали знатися зі мною, я все ж таки хотів по змозі пересвідчитися, що вони справді залишили місто.
Мені здалося, що я впізнав великий будинок, у якому побував. Його масивна брама була прочинена, але жодного руху на подвір’ї я не побачив, і зненацька мене опанував страх, причини якого я не розумів, тож я не зважувався зайти у браму. Не знаючи, що робити, я пройшов повз будинок, а тоді повернувся назад власними слідами і ще раз пройшов повз нього. Але зайти я не міг. Хай би й хотів, а не міг.
Довго повагавшись, я розвернувся, щоб повертатися назад, хоч був роздратований на себе й винуватив себе у браку сміливості. Водночас я дивувався з безлюдності цього терену, адже мені зустрілися лише кілька перехожих. Поблизу муру я почув монотонний стук. Жебрак, що сидів на землі, намагався привернути мою увагу, стукаючи ціпком об камінь, але був занадто гордим, щоб заговорити зі мною.