Я вже помітив, що для мене найрозумніше не роздавати милостиню жебракам, бо вони починали, кульгаючи й благаючи, ходити за мною, аж я не міг відкараскатися їх. Але цей жебрак, який не мав ноги, лише дивився на мене, нічого не кажучи, й відразу припинив стукати ціпком по камені, коли зрозумів, що я зауважив його. Мимохіть я зупинився і кинув монету перед ним на землю.
Він узяв монету, не дякуючи, але запитав:
— Що ти шукаєш, незнайомцю? Сидячи без ноги на землі, я багато бачу, і то навіть таке, що не всі б хотіли, щоб я бачив.
— У такому разі подай мені ознаку, якщо можеш, — попросив я.
— Лаштування в дорогу і квапливе вирушання — ось єдина ознака, яку я знаю, — мовив жебрак. — У дорозі й ті чоловіки, які в денний час не люблять показувати лице. Як мені відомо, вони рибалки і, певно, поспішають до своїх неводів. Пасує тобі така ознака?
— Пасує краще, ніж ти думаєш, — сказав я, радіючи, і жбурнув перед ним іще одну монету. Неуважно він узяв її з землі, втуплюючись у моє лице, немов щоб упізнати мене. Раптом він запитав:
— Чи не той ти чоловік, який колись-то увечері вів сліпого і віддав йому власного плаща біля Джерельної брами? Якщо це так, раджу й тобі купити невода і вирушити слідом за іншими. На тебе може чекати чудовий улов.
Мені до горла підступив клубок і затремтіло серце.
— Хто звелів тобі сказати мені так? — запитав я.
Однак безногий жебрак труснув головою і запевнив:
— Ніхто не велів мені казати таке. Я просто з гіркоти це тобі сказав, бо якби я мав іще ноги, я подався б до Галілеї. Це немов пісня і радісний вигук. До Галілеї, до Галілеї. Але я не можу піти вслід.
— Ти говориш не як жебрак, — мовив я.
— Я не все своє життя був жебраком, — гордо відказав він. — Я знаю рукописи, і без ноги, у вуличному бруді мені легше зрозуміти таке й повірити в таке, чого не розуміють ті, хто має здорове тіло. За оце чудацтво я вже діставав по зубах, і мені краще б помовчувати, але я не зміг опиратися спокусі, коли побачив, як ти так несміливо обходиш той будинок, на який і я полюбляю дивитися здалеку.
— Отож до Галілеї, — сказав я. — Ти утверджуєш мене в моїй надії.
— Отож до Галілеї, — святобливо мовив він. — І якщо ти зустрінеш його, попроси його благословити й нас, найменших братів, яких мудреці б’ють по зубах.
Я доторкнувся рукою до його плеча й руки і сказав:
— Певно, ти перебуваєш ближче до його царства, ніж я, хоч я маю здорові ноги, щоб помандрувати до Галілеї вслід за ним. Благослови мене і мою подорож, бо я хочу бути тихим і покірним у серці своєму.
Він сумовито всміхнувся і втупився поглядом перед собою крізь мене, промовив співучим голосом кілька слів гебрайською мовою, а тоді повторив їх арамейською, щоб і я зрозумів:
— Я знаю, що мій викупитель живий, і останнього дня він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається, і свойого я Бога побачу.
Більше він нічого мені не сказав, а затулив голову і схилився до землі. Я вже не наважувався говорити до нього. Я лише думав, яка велика різниця між сліпим, якого я вів, і цим другим безталанником. Сліпого його нещастя зробило лихим і ображеним, а цей чоловік, утративши все, покладає єдину свою надію на майбутнє, неначе все, що він раніше мав, лише відчужувало його від його Бога. Безногий, він скорився, щоб чекати у вуличному бруді, бо, на відміну від мене, не міг вирушити до Галілеї. Завдяки ньому я зрозумів покірне чекання тутешніх тихих більше, ніж розумів раніше.
У задумі я спустився назад до передмістя, та коли я наближався до будинку сирійця Карантеса, ноги мої стали неспокійними, солодка наснага чекання розпалила мені душу, і глибоко в мені лунало піснею і радісним покликом: до Галілеї, до Галілеї! Ні про що інше я не міг думати.
Однак до своєї кімнати я зразу зайти не міг, а мусив сісти на порозі й зачекати. Господарева дружина з допомогою своєї доньки вдягала Марію в моєму покої. Карантес пояснив:
— Жінки є жінки, і вони не змогли опиратися спокусі, побачивши гарне вбрання і дешеві прикраси. Завдяки ним моя дружина упевнилася в душі, що Марія з Беріту не є поганою жінкою, а швидше безневинною дівчиною, яку ти хочеш урятувати, зробивши добропорядною жінкою.
Я сказав:
— Думаю, я втратив відчуття доброчесності й добропорядності в цьому занадто святому місті. Щодня в небо підіймається з храму жертовний дим на славу безідольного Бога, немовби жертви та обряди очищення можуть примирити людину з Богом, який є настільки священним, що навіть імені його не можна промовляти вголос, якщо я правильно зрозумів. Тут праведники занадто праведні, а лиходії приховують свої лихі вчинки в кутасах і молитовному вбранні. Марію, грішницю, я шаную більше, ніж храмових священників у білому, бо вона сама знає і визнає свої гріхи за гріхи.