— А що таке зрештою гріх? — філософськи запитав Карантес. — У сирійських містах молоді жінки заробляють собі посаг тим, що за добру плату роблять на славу богині те саме, що робила у пригніченості ця гебрайка Марія, бо нічого іншого їй не лишалося. Ось і наші священники можуть приписати, щоби грішник вимазався фекаліями і просидів певний час окрай битого шляху посміховиськом для людей, але як це може очистити когось від якого-небудь гріха — цього я не розумію. Так само я не розумію, щó думають здобути собі жерці матері-землі тим, що крутяться до очманіння і надрізають собі рани на тілі, а деякі навіть вихолощують себе на славу богині. Але, мабуть, я нещасна людина, адже, живучи тут, у Єрусалимі, я відчужився від богів моїх прабатьків і боюся юдейського безідольного Бога. Та все ж я не почуваюся дуже нещасним, доки процвітає моя крамниця і ростуть діти, а дружина гризе мені голову хіба що вранці та ввечері, і один раз ще опівдні, щоб нагадати мені, що я смертний.
Я не встиг йому відповісти, бо його дружина і донька, весело балакаючи, загукали мені з даху й покликали мене подивитися на наречену. Збентежений зміною їхнього настрою, я піднявся сходами, увійшов до покою і вразився, коли побачив Марію з Беріту. В новому одязі вона здавалася ще молодшою, ніж увечері. Талію їй оповивав оздобний поясок, а голову — начільник, на шиї було намисто з різнобарвних каменів, у вухах — великі сережки, ба ще й ланцюжок на нозі. З гарячим із захвату обличчям вона вигуком привіталася зі мною й запитала:
— Нащо ти обряджаєш мене, мов доньку багатія, яка їде на бенкет? Мене помили, намастили маззю, мені зачесали волосся, а отаким серпанком я можу запнути собі лице в дорозі, а в отакий плащ можу загорнутися, щоб не забруднити собі одежі.
Вона приміряла серпанок собі на обличчя, закуталася плащем і показала мені себе спереду і ззаду, дзеленькочучи прикрасами. Її дитячий захват зворушив мене, бо і справді здавалося, наче вона, вбравшись у все нове, водночас зняла з себе лихе минуле. Карантес теж прийшов подивитися на неї, немовби то він усе зробив, і обмацував кожен предмет одягу та кожну прикрасу, і сказав, щоб і я помацав, а заразом він називав по черзі їхню ціну, ніби щоб дати Марії зрозуміти, скільки я офірував для дешевої дівчини. Обличчя в Марії дедалі більше хмурнішало, коли вона чула, як дорого коштувала вона мені, її радість згасла, і вона почала недовірливо позирати на мене.
Я подякував Карантесові за його зусилля, а також сказав ґречні слова його дружині й доньці, аж ось вони всі троє похопилися, що в цій кімнаті вони зайві, і, хихикаючи з затуленим ротом, вийшли. Коли ми лишилися вдвох, Марія злякано втупилася в мене поглядом і позадкувала, притуляючись спиною до стіни, немов шукаючи в ній захистку.
— Чого ти, власне, хочеш від мене? — запитала вона. — Зі мною нічого такого не ставалося, крім одного разу, коли я втекла до міста з рідного села. Якась стара жінка знайшла мене, вбрану в волосяницю, на вулиці, завела мене до свого будинку і вдягла мене у дивовижну одежу. Я гадала, що вона бажає мені добра, аж поки зрозуміла, в який будинок я потрапила. Вона била мене, коли я не могла обслуговувати її відвідувачів так, як ті хотіли, і аж на третій день мені вдалося втекти з її будинку. Ти здався мені інакшим, і я молилася за тебе за твою доброту, бо вночі ти не займав мене, хоч я дуже цього боялася. Але тепер я сумніваюся у твоїх намірах. Бідна й нечесана я, певно, ще не була досить гарна у твоїх очах.
Я не міг не засміятися й заспокоїв її:
— Не бійся, я не жадаю земного царства, бо в такому разі я цілком міг би лишитися з тобою в Єрусалимі. Я вже вдосталь відчув, що земна хіть — це лише розпечена могила, яка не дає ані найменшої прохолоди, а пече тим гарячіше, чим глибше падаєш. Тому я жадаю лише іншого царства, яке все ще пробуває на землі. Шукати його я їду з тобою до Галілеї.
Однак мої приязні слова не сподобалися їй. Раптом з її темних очей ринули сльози, вона тупнула ногою по підлозі та почала здирати коралі з шиї, начільник з чола, жбурнула їх долі й загукала:
— Я вже розумію, чому ти сам навіть не потурбувався вибрати мені прикраси, а передоручив це іншому. Твоя байдужість ображає мене, і я геть не хочу носити ці прикраси, які ти сам не мав охоти вибирати, — хай у мене й ніколи не було таких гарних оздоб.