Їй було так важко розпрощатися з прикрасами, що вона ще гіркіше розплакалася, в запалі тупала обома ногами по підлозі й схлипувала:
— Хіба ти не розумієш, що милішим за ті дорогі металеві прикраси мені було би, скажімо, намисто, якби ти сам його нанизав для мене, просто із зерен та фруктових кісточок?
Я теж скипів, затупав і собі ногою по підлозі та звелів:
— Зараз же припини вити; я не розумію твоєї гидкої поведінки, Маріє з Беріту. Як ти гадаєш — щó вони отам унизу думають про мене і про нас, коли чують тупіт об підлогу і твоє завивання? Жінка, коли плаче, — потворна як мішок, і я не збагну, як я можу взяти тебе з собою до Галілеї, якщо ти так зле розумієш мою приязнь — що мене ображає?
Марія злякалася й відразу перестала плакати, витерла очі та мерщій підбігла й кинулася мені в обійми, оповила руками шию, поцілувала мені краї вуст і гарно попросила:
— Вибач мені за мою дурість; я спробую виправитися, якщо ти лиш візьмеш мене з собою.
Її пестощі були як у неслухняної дитини, тож незабаром я полагіднішав, погладив їй щоку і мовив:
— Тоді носи ті прикраси, щоб вартові в дорозі поважали тебе, мою супутницю. А пізніше я ще матиму нагоду нанизати тобі намисто з ягід і фруктових зерен, якщо такі тобі більше подобаються, хоч ми вже й не діти.
Ні я, ні вона і справді не були вже дітьми, але мене опанувало щире бажання знову стати в серці своєму дитиною, щоб я не відчував хіті й зла, а міг би безневинно тішитися кожним днем, саме таким, який мене спіткає. Я не знав, що мене чекає в Галілеї. Може, я геть даремно рушаю в цю нелегку подорож. Проте я хотів радіти з мандрівки і з надії. І просто з самого чекання я теж хотів радіти.
Карантес гукнув мені, що вже є віслюки. За сонцем я побачив, що стоїть південна пора. Я завзято спустився вниз, і Марія з Беріту пішла за мною. У провулку перед будинком я побачив чотирьох міцних віслюків, двох із яких було осідлано спальними килимами. Третій мав по боках возові коші, а на четвертому сиділа бідно вдягнена жінка, не наважуючись здійняти погляду від віслюкової шиї. Натан шанобливо привітався зі мною, але не казав нічого, лише глянув на сонце, щоб показати, що він прийшов у призначений мною час.
— Хто ця незнайомка? Я не хочу брати з собою таких, — з притиском мовив я. Одначе Натан не відповів, лише дивився кудись убік, неначе це його анітрохи не стосується. Карантес підійшов і заговорив з жінкою — і за хвилину повернувся, розгублено посмикуючи бороду.
— Її звати Сусанна, — пояснив Карантес. — Вона стверджує, що Натан пообіцяв узяти її з собою вам у служниці, бо вона хоче повернутися в рідний край, до Галілеї, і не в змозі долати пішки довгу дорогу. Тому вона сидить напоготові на віслюку й не хоче жодної плати за послуги, головне, щоб їй дали їхати з вами. Як я розумію, вона лежала хвора в Єрусалимі ще від свята Песаху, і її супутники покинули її тут, а самі повернулись додому.
Жінка лишалася на віслюку, міцно за нього тримаючись і не зважуючись подивитися на мене. Зрозуміло, я розсердився й вигукнув:
— Служниця нам не потрібна — ми самі прислуговуємо одне одному. Я не можу возити всяких єрусалимських убогих з собою до Галілеї.
Натан запитливо подивився на мене. Помітивши, що я не жартую, він знизав плечима, розвів руками, відчепив мою калитку в себе з пояса, кинув її переді мною на землю і пішов собі геть провулком, залишаючи віслюків. Незнайомка застогнала, але все ще міцно сиділа на віслюку.
Я зрозумів, що мій від’їзд іще більше відкладеться, якщо мені доведеться шукати нового, можливо, ненадійного проводиря. У мене скипіла жовч, але я стримав слова у собі, гукнув Натанові повернутися, звелів йому припнути калитку назад собі на пояс і сказав з гіркотою:
— Я скоряюся неминучому. Роби собі як знаєш, головне, щоб ми вирушили в дорогу до того, як довкола скупчиться ще більше люду, щоб повитріщатися на нас.
Я поспіхом зайшов до будинку, сплатив борг Карантесу, дав йому більше, ніж він зажадав, і попросив:
— Прибережи речі, які лишаться в тебе, бо я ще повернуся до Єрусалиму.
Карантес невгамовно дякував мені й урешті впевнено кивнув:
— Авжеж, я певний, що невдовзі ти повернешся назад до Єрусалиму.
За той час, що Натан вправно вантажив у коші ті речі, які я брав з собою, навколо віслюків зібрався зацікавлений люд. Чоловіки обмацували тварин і оглядали їм зуби, а жінки жаліли хвору Сусанну, яка зіщулилася на віслюку, не наважуючись ані словом перемовитися ні з ким. Туди зійшлися і жебраки, простягаючи руки і зичачи нам щасливої дороги, і Натан роздавав їм з моєї калитки таку милостиню, яку вважав прийнятною, щоб вони своїми прокльонами не завдали нам шкоди. Через те у провулку дрібних крамарів стояв добрячий гамір, коли нарешті ми з Марією сіли на наших віслюків і Натан повів караван. Про мене, він міг би заразом зав’язати мені голову мішком, адже він і словом не згадав, якою дорогою і з якими нічлігами він наміряється вести нас до Галілеї.