Утім, найперше він провів нас крізь передмістя на просмерділий соленою рибою майдан, до Рибних воріт, і там ми вийшли з міста. Вартові впізнали його і збиралися оглянути коші на в’ючаку, та коли я гукнув їм, що я римлянин, вони зразу ж відмовилися від цього наміру і просто почали дивитися нам услід. На мій подив, Натан тримався дороги, що пролягала обіч муру, піднявся догори до фортеці Антонія і зупинив віслюків перед аркою. Побачивши легіонерів, які охороняли браму, Сусанна знову застогнала і сховала лице, припавши ним до шиї віслюка. Марно намагався я змусити Натана прямувати далі. Він лише показував рукою, що я маю заходити до фортеці. Я почав уже підозрювати, що він німий, адже я ще досі не почув від нього жодного слова. Глянувши на його коротко стрижене волосся, я питав себе, чи не дав він часом обітницю мовчання.
Знехотя я зайшов крізь браму до фортеці, і чатові не зупиняли мене, дарма що я мав дивний вигляд зі своєю бородою і смугастим плащем. Немов покликаний, саме в той момент спускався сходами з вежі командувач гарнізону. Я підійшов до нього, привітався, здіймаючи руку, і пояснив:
— Я їду до міста Тиверіади на купелі. Мій проводир уважав за потрібне, щоб я завернув сюди попрощатися з тобою і попросити поради для поїздки. Я подорожую по-простому і без супровідників, зі мною лише дві жінки.
Він запитав:
— Ти поїдеш через Самарію чи уздовж Йордану?
Мені було соромно зізнаватися, що цього я не знаю. Тому я похапцем мовив:
— А ти як порадиш?
Похмурий і скалічений ревматизмом чоловік посмикав себе за верхню губу й пояснив:
— Самаряни — лихі люди, вони вчиняють усілякі прикрощі простому подорожанину. Ну а Йордан іще досі розлитий. Ти можеш стикнутися з труднощами, коли переходитимеш броди, а ночами можеш почути, як рикає лев у хащах. Якщо хочеш, я, звісно, дам тобі двох легіонерів у супровід, аби тільки ти заплатив їм і не забув згадати прокураторові про мою прихильність.
Але було видно, що він не має великого бажання навіть тимчасово зменшувати гарнізон на двох вояків. Тому я відмовився:
— Ні-ні, я ж поїду в упокореному Римом краї і не маю чого боятися.
— У такому разі я хоч дам тобі в супровідники меча, — мовив він із полегкістю. — Як громадянин, ти маєш право подорожувати з мечем, але для певності я звелю писареві виписати тобі дозвіл носити зброю, бо ти так чудернацько вдягнений, та ще й дав бороді розбуятися.
Отож, я пішов викупив у каптенармуса меч із портупеєю і придбав у писаря дозвіл носити зброю, так що командувач залоги мав досить зиску з мого від’їзду. Він, власне, приязно провів мене через подвір'я до брами, але марно намагався приховати посмішку, коли я вчепив на пояс меч поверх свого юдейського плаща.
Натан не посміхався, а задоволено кивнув, знову поганяючи віслюків у дорогу. Ми об’їхали територію храму, а далі вийшли через Кедрон на дорогу, яку я вже знав до Віфанії і яка огинає Оливну гору. Після того як місто зникло з поля зору, я зліз із віслюка і покрокував поряд із ним. Коли ми доїхали до Віфанії, я гукнув Натанові, щоб він зупинився, і пішов до будинку Лазаря. Після моїх погукувань він з’явився з садка й відповів на моє привітання. Я спитав, чи вдома його сестри, але він сказав:
— Мої сестри подалися до Галілеї.
Я запитав:
— А ти чому не пішов разом із ними?
Він труснув головою і заявив:
— Я не маю жодної причини вирушати до Галілеї.
— Але, — заперечив я, — мені вже розповідали, що він, твій пан, пішов перед іншими до Галілеї і чекає на вас там.
Лазар відрізав:
— А мені що до того? Я доглядаю за своїм садком і лишаюся біля своєї могили.
Він усе ще говорив шепеляючи, очі його були похмурі, і здавалося, наче він у собі розмірковував про загадку, яку неможливо пояснити нікотрій іншій людині. Мені стало холодно біля нього, і я пожалкував, що збочив з дороги, щоби привітатися з ним.
— Мир тобі, — сказав я, наміряючись іти від нього.
— Мир, — глузливо повторив він. — Якби ти знав, що таке мир, навряд чи б ти бажав його мені.
Жовтуватою рукою він провів по чолі й вів далі:
— У мене болить голова, і думки мої розхристані. Я злякався, коли почув, як ти гукнув моє ім’я. Для мене це жах — чути, як хтось іще називає мене на ім’я. Я наведу тобі порівняння. Якби ми з тобою обидва були завбільшки лише з вістря голки, і все довкола нас — теж завбільшки лише з вістря голки та й ще менше, то все одно, певно, ми б і далі вважали один одного такими самими завбільшки, що й тепер, бо ми могли би порівнювати себе лише один з одним. Для мене цей світ і все довкола мене стало завбільшки з вістря голки. Чому він згодився народитися, померти й воскреснути в цьому світі, який завбільшки з вістря голки? Цього я не можу зрозуміти.