Мені було нелегко зрозуміти її діалект. Тому вона, коли затих Натан, почала наспівувати ті самі слова власною мовою, вихитуючись тілом, і зненацька, на мій подив, зайшлася плачем. Щоб утішити її, я торкнувся її плеча і стурбовано попросив:
— Не плач, Сусанно, а краще розкажи мені свої жури. Може, я б чимось допоміг.
Вона почала виправдовуватися:
— Ні-ні, на радощах я плачу лише, адже з найглибшої туги, немов із пащі смерті, я знову вийшла на денне світло.
Мимоволі мене почало муляти відчуття, що я став попутником двох навіжених. Але подумавши так, я не міг не всміхнутися, адже, за всією логікою, я, римлянин, сам був найбільш навіженим, коли, не знаючи перепочинку, кинувся шукати воскреслого юдейського царя.
Коли почав ближчати полудень, ми спустилися в Йорданську долину і побачили перед собою чималий, хлібородний край і сірі мури Єрихону. Повітря стало жарким і палючим, але вітер час від часу приносив подих ніжного і водночас пронизливого запаху з бальзамових садів, які є багатством Єрихону.
Тут весна запанувала дужче, ніж на єрусалимських теренах, і ми побачили, як люди вже жнуть пшеницю серпами. Однак Натан не повів нас до міста. Прогонами, якими ходить худоба, ми під його проводом обминули мури, а опівденної пори перепочили в затінку муру біля джерела і дали попастися віслюкам. Натан трохи відійшов від нас, щоб помолитися, і обернувся, підіймаючи всю руку, в напрямі Єрусалиму, тож і Марія згадала про денну молитву, а Сусанна побожно забурмотіла щось собі під носа. Це відділяло їх від мене, адже я звик молитися лише за звичаєм під час принесення жертви і у святкові дні богів, залежно від того, де коли мені траплялося перебувати, і я не вірю, що такі молитви на щось впливають. Я просто пристосовуюся до звичаїв різних країв, щоб не відрізнятися від інших людей. Мене взяли заздрощі, і мені хотілося попросити їх навчити мене їхньої молитви. Однак вони були юдеї і вважали себе богообраним народом. Тому я підозрював, що Натан і Сусанна не погодяться. Ну а Маріїне моління було, як на мене, лише звичаєм, якого навчили дитину і який не дав би мені жодної користі.
Перепочиваючи, ми їли хліб, цибулю й сир. Я пив оцет, як і Марія, а от Натан із Сусанною — саму лиш воду. Коли я спробував пригостити Натана оцтом, він, не кажучи ні слова, просто показав на своє стрижене волосся. З цього я зрозумів, що він і справді взяв на себе якісь обітниці. Утім, він так приязно подивився на мене, що в мене вихопилося питання:
— А ти й обітницю мовчання дав?
Він відповів:
— Не бракує гріха в многомовності. — Але, кажучи це, він примирливо всміхався. Затягувати відпочинок йому не хотілося, і він поквапив нас у дорогу. Ми знову повернулися на битий шлях і побачили вдалині за рівниною річище Йордану, який вийшов із берегів. У мандрівці стало гаряче й парко, тож кожен із нас мав досить клопоту з самим собою. А ще нам із віслюками допікали кусливі мухи настільки, що віслюки аж заноровилися. Думаю, така хмара мух була зумовлена волами, які в ярмі тягли за собою в санках снопи пшениці на токовища.
До вечора ми здолали довгу денну дорогу, і всі поморилися, відчували спрагу й закляклість у тілі. Заночували ми в селі, де була криниця з булькотливою живою водою, тож ми мали змогу як слід помитися. Я вже почав було підмічати, що Натан немов зумисне уникає ночівлі в містах, де ми би мешкали з більшим комфортом і мали би готову їжу. Та коли він допитливо роздивлявся мене, я не виявляв жодного невдоволення. Власне кажучи, після кволих днів у Єрусалимі моє тіло лише насолоджувалося цим простим життям.
Марії набридла бездіяльність, вона засукала плащ і, чим могла, допомагала Сусанні розпалювати вогонь і готувати їжу. Я почув, як вони по-жіночому завзято перебалакуються. Сам я дивився, як запалюються зорі. Коли ми поїли, Марія підтягла свій спальний килим упритул до мене, зашепотіла мені на вухо й розповіла:
— Ота Сусанна — неосвічена жінка і може здаватися недоумкуватою. Але підозрюю, що вона — з тутешніх тихих і щось знає і про розіп’ятого Ісуса, хоч боїться нас і не зважується викрити себе.
Підхопившись, я сів на спальному килимі. Натан уже вклався і накрив собі голову перед порогом, а Сусанна й досі ще стояла навколішках і напівголосно бурмотіла молитву. Я не міг опиратися спокусі, покликав її пошепки на ім’я й попросив:
— Навчи мене твоєї молитви, щоб я знав добре молитися.
Сусанна заперечливо здійняла руку і почала виправдовуватися: