Я побачив, як на дорозі вдалині підіймається косогором кілька подорожан. Однак минуло чимало часу, доки мені вдалося здолати глибоку апатію; я нав’ючив віслюка і повернувся на дорогу. Вийти на гребінь гори — це потребувало від мене зусиль, але діставшись нарешті туди, я зрозумів, що сталося. На мене віяв пекучо-сухий вітер, невпинний вітер пустелі, який коли вже почався, то дме день у день і робить людей хворими, спричиняється до болю в голові, до блювоти в жінок, сичить у всіх отворах будівель і стукоче вночі віконницями.
Вітер умить висушив мені лице й викликав печіння в очах. Сонце, яке зійшло вже високо, потьмяніло до червонястої кулі в небі. Ось яка картина з’явилася переді мною, коли за долиною постало оточене мурами священне місто юдеїв. Відчуваючи солоний смак вітру в роті, я болючими очима бачив вежі Іродового палацу, громади розташованих на схилах будинків великого міста, театральні й циркові споруди і храм, білий та золотий, що підносився своїми мурами, будівлями й колонадами над усім іншим.
Але при світлі потьмянілого сонця храм не заблищав перед моїми очима, як мені було обіцяли. Мармур не палав і золото не сяяло. Безперечно, це маєстатний, несхитний, неперевершено величний витвір сучасного будівництва. Проте у мене не виникло до нього такого почуття, як у юдеїв. Із самим лише знудженням дивився я на нього, адже так годилося робити після того, як я подолав велику віддаль, щоб його побачити. Я не був уже юним, як тоді, коли вперше побачив Ефеський храм. Під гарячим вітром, який сипав мені в очі солоною порохнею, я не відчував тієї самої святобливості перед красою й дивом.
Мій віслюк зачудовано обернувся на мене, коли я підштовхнув його, щоб він ішов далі. Після того як ми дісталися гірської вершини, він із власної ініціативи спинився на найкращому для огляду місці й, мабуть, чекав, що я витрачатиму час на вигуки здивування і радості, на славлення і молитви. Я винуватив себе за похнюпленість і за рабство тіла, бо неспроможний був поцінувати найсвятіше для сили-силенної людей видиво лише через тілесну знемогу і дошкульний вітер. Злостиво ворушачи вухами, віслюк почав спускатися дорогою, що вилася на косогорі. Я йшов поряд із ним, тримаючись за упряжний ремінь — аж таку ослаблість я відчував у колінах.
Що нижче ми сходили в долину, то менше пробирав вітер, аж поки на її споді він уже став ледь відчутним. Нарешті з наближенням полудня дорога з Йоппе сполучилася зі шляхом з Кесарії і перейшла в римський битий шлях. Ним прямувало до міста чимало люду. Поблизу брами я побачив, як люди спиняються, скупчуються, вдивляються в поблизький пагорб, але багато хто затуляв обличчя і квапливо прямував далі до міста. Мій віслюк заноровився. Здійнявши очі, я побачив на вершині порослого колючими кущами пагорба три хрести і на них розгледів пойняті корчами тіла розіп’ятих. Чимало люду зібралося на схилі пагорба з боку брами, видивляючись на хрести.
На дорозі теж утворився наплив людей, тож я не протиснувся би до брами, хай би й хотів. У своєму житті я, звичайно, бачив розіп’ятих злочинників і зупинявся подивитися на їхні муки, щоби знечулити себе до видовиська страждань. На цирковій арені я бачив іще жорстокіші способи умертвління, але в них було щось захопливе. Видовище розпинання нічого такого в собі не має. Це просто ганебний і повільний спосіб убити задля покарання. Якщо я маю якусь утіху від громадянства Риму, то це певність, що принаймні мене стратять мечем і стратять миттєво — звісно, якщо мені колись доведеться скоїти щось таке, за що мене присудять до смертної кари.
В інакшому душевному стані я, гадаю, просто відвернув би голову, забув би про лиху прикмету і продерся б уперед, хай і силоміць. Та коли я побачив тих трьох розіп’ятих, у мені непоясненно зросла спричинена погодою пригніченість, хоч я не був причетний до того, що з ними сталося. І не знаю чому, але просто я не міг цього не зробити: ведучи свого віслюка, я збочив з дороги на один стадій і крізь притихлу юрбу пропхався догори схилом.
Біля хрестів лежали собі на землі кілька сирійських вояків дванадцятого легіону, граючи в кості та п’ючи оцет. Покарані не могли бути звичайнісінькими рабами чи злочинниками, адже окремо від вояків перебував на сторожі й центуріон.
Спочатку я неуважно поглянув на тих розіп’ятих, що посіпувалися від судом, але на тому хресті, що стояв посередині, над головою засудженого висіла писальна дощечка. На ній було написано грекою, латиною і простонародною мовою: «Ісус Назарянин, цар юдейський». Спершу я не зрозумів того, що прочитав, — таке приголомшення мене пройняло. Далі я побачив, що на повислій голові був ще й глибоко насаджений колючий вінок, який імітував царську корону. Із ран від колючок обличчям розтеклися криваві пасмуги, що вже загусли.