Я вже не міг стримувати своє здивування і запитав:
— А чому, власне, ти пішла за ним і витратила свої кошти, хоч тобі були не до вподоби ні його поведінка, ні його учні, ні його інші супутники?
Сусанна так само здивовано подивилася на мене і пояснила:
— Він же ж був як бідолашне ягня серед вовків. Хто б його годував і хто би про нього піклувався, якби не я? Його рідна мама, і та думала, що він знетямився. Мешканці Назарету навіть завели його на кручу, щоби скинути в ущелину, та все ж таки не зважилися.
— Виходить, ти любила його? — запитав я.
Сусанна зніяковіло ворухнулася, сіла по-інакшому і злостиво відбуркнула:
— Та що я там знаю про любов, стара курва. На світі повно ледачих мерзотників, жадібних священників, бездушних митарів та інших вивідувачів. Селянці досить лиш піти до міста, і їй, як вівці, обстрижуть навіть волосся на голові. Мабуть, я жаліла його, бо він був такий безневинний і не знав нічого про зло.
Вона приклала руку до руки і ще додала притишено, немов соромлячись своїх слів:
— А крім того, він мав слова вічного життя.
— Що ти маєш на увазі? — запитав я.
Але Сусанна збентежилася і нетерпляче відрізала:
— Та не знаю я. Так було, і край. Я його слів не розуміла. Просто вірила.
— І досі віриш? — не давав я їй спокою.
— Не знаю, — відбуркнула вона. — Коли на хресті з його тіла текли кров і піт від муки, я вже не вірила, а втекла, бо не могла більше витерпіти, бачачи його страждання. Тому, певно, я з розчарування захворіла й подумала, що прогайнувала свої кошти. Або все ж таки ні. Більше за все я захворіла через його страждання, бо на таку смерть він не заслуговував, хай і казав недобре про книжників та фарисеїв. Він не казав про них нічого гіршого, ніж будь-який простий рільник, який знає їх і якому доводиться нищити свій урожай фруктів чи викидати городину на звалище, коли він недосить знає закон. Але тепер, мабуть, усе знову гаразд, і я напевно повірю йому, якщо лишень іще раз зможу побачитися з ним і почути його голос.
Мій розум змушував мене не вірити їй тієї задушливо спекотної ночі в глинянці, коли неспокійно ворушилися віслюки коло ясел і рикав лев. Я подумав, що вона прикидається простішою, ніж є насправді, і хитро приховує від мене найважливіше. Якщо вона тривалий час прямувала за Ісусом Назарянином, бачила, як він учиняє чудеса, чула, як він навчає народ, і вихоплювала слово тут, слово там під час того як він навчав обраних ним учнів, певна річ, вона довідалася й таке, що було призначене не для всіх.
— Його мудрість, — іще раз запитав я. — Невже тобі не запам’яталося жодного іншого таємного знання про нього?
Сусанна почала дивитися на мене дедалі неласкавіше і пояснила:
— Мудрості не можна навчити дітей і жінок. Саме тому я терпіти не могла Марію Магдалину, яка постійно пхалася йому під ноги, уявляючи собі, що вона розуміє все, — тим часом як ми решта виконували корисну роботу. А мали ми її досить і аж занадто, о Господи, бо їх не було лише дванадцять — деколи аж сімдесят, і всіх бери обслуговуй і нагодуй. Для мене його мудрістю був він сам. Для мене він був хліб життя, як він сам казав. Я не розуміла, що саме він мав на увазі, але повірила, коли він так сказав.
Мені довелося в безнадії труснути головою через її простацтво, і я полишив розпитувати її. Але Сусанна, поки полум’я глиняного світильника все ще слабко тріпотіло, відчувала потребу переконати мене; міркувала вона з такими великими зусиллями, що аж мусила смикати собі пальці й вихитувати тілом, і врешті пояснила:
— Його батько на небі — це і мій батько. Він і дітям дозволяв приходити до нього і стверджував, що таким, як діти, його царство відкрите. Ті слова я зрозуміла і здогадалася, що то не моя, дитини, справа розпитувати, що має на увазі мій батько — він найкраще все знає. Це єдина таємниця, яку я вивчила.
Тієї неспокійної ночі мені не спалося, і глухі рики лева о нічній порі виразно пригадували мені Рим, аж подеколи на межі сну і неспання мені здавалося, що я знову в Римі й невдовзі прокинуся на пурпурових подушках від пахощів трояндової олії, знеможений хтивістю. Той сон був немов гнітюче жахіття, та коли я знову прохопився зі сну, мене опанувало таке саме пригнітливе відчуття безцільності. Ось я лежу волохатий, нечесаний, пропахлий потом у брудній глинянці разом із віслюками та юдеями, уявляючи собі, що здобуду цим щось ірраціональне. У Римі я би звелів розчесати мені волосся і акуратно робив би такі складки на плащі, які мають бути в відповідний момент. Я б неуважно почитував щось, чи пішов би послухав якусь цікаву судову справу, чи просто перебував би час, лише чекаючи на ту мить, коли я знов побачуся з Туллією. З моїх теперішніх думок там сміялися б що серед дурної розкоші багатих вільновідпущеників, що в культурному товаристві розумників, де звичай велить нічому не вірити. Я б і сам перший сміявся.