Зазнане мною насильство було таким неприємним і принизливим для моєї гідності, що я подумки ставив себе на місце юдеїв і розумів, чому вони так люто ненавидять римлян. Мій поганий настрій виконцентрувався у злість. Коли я врешті зустрів на пагорбі центуріона, ласого до лев’ячої шкури, я вилаяв і його самого, і його загін та пригрозив поскаржитися прокураторові на поведінку його вояків.
То була помилка з мого боку, бо центуріон з рубцьованим лицем почав злостиво видивлятися на мене і спитав, хто я, власне, такий, що ходжу в юдейському плащі й мандрую в товаристві з юдеями. Він звинуватив мене:
— Ти часом не з того самого кубла, яке останніми днями цілими десятками простує в бік Тиверіадського озера? Тепер не час ходити на прощу — іде збирання хліба. Ті подорожани мають щось лихе на думці.
Я почав залагоджувати ситуацію і попросив вибачення за те, що розсердився. Потім спробував розпитати, яких людей він бачив. Але на власні очі він нікого не бачив, бо юдеї, прямуючи пішки, намагаються о нічній порі оминати вартові пости і митниці. Він лише чув таке. Поблажливо він застеріг мене:
— Ти вважай, щоб не потрапив їм до рук, бо всі галілеяни — фанатики. Це густонаселений край, і туди постійно приходять з пустелі бунтівники. Лише два роки тому саме на тих теренах орудував один ревнитель, який проголошував юдейське царство і чаклунськими штуками занурював чоловіків у воду Йордану, щоби зробити їх невразливими в бою. Юдейському князеві Галілеї врешті довелося звеліти стяти йому голову, щоби продемонструвати, що він і сам не є невразливим. Але його люди ще можуть ходити на прийорданських теренах.
Мабуть, він мав мене за чоловіка, який нічого не вартий, — бо ж я спустився до отакого способу подорожування, — позаяк він швидко закінчив розмову і відіслав мене геть, немов виявляючи до мене неабияку ласку.
Коли ми поновили нашу важку подорож, Марія з Беріту почала з погордою дивитися на мене й зауважила:
— Ти, либонь, ніякий не визначний чоловік поміж своїми громадянами, адже пітний і рубцьований центуріон наважується отак погордливо з тобою поводитися.
— А що, я був би кращий у твоїх очах, якби теж мав шолом на голові й каліги на ногах? — глузливо запитав я.
Марія підкинула голову і мовила:
— У всякому разі легіонери знають, чого хочуть. Коли ти вже римлянин, чому ти не подорожуєш так, як римляни, і не користуєшся пільгами, які з цього маєш? Тоді б мені не доводилося соромитися твоїх волохатих ніг і зарослого бородою лиця, коли ти звертаєшся до римлянина.
Я втупився в неї, не вірячи своїм очам. Мене взяло бажання відламати гілку від куща й відшмагати її. З тремтінням у голосі я запитав:
— Хто ж це була та дівчина, яка обіцяла всі дні свого життя благословляти мене, якщо тільки я візьму її з собою, і ночувати зі мною хай і в полі? За кого це ти себе маєш?
Проте Марія набундючилася і звинуватила мене:
— Не подумала б я, що саме ти кидатимеш мені в очі тим, у чому я необачно звірилася тобі про моє життя. Мені не пощастило, але якщо я таки зустріну воскреслого назарянина і він простить мені гріхи й очистить мене, тоді ти вже не зможеш винуватити мене за моє минуле. Ану зізнавайся, які страшні гріхи ти сам намагаєшся спокутати, що так упокорюєшся під час пошуків нової дороги.
Не думаю, що в глибині душі вона справді так вважала — вона лише вередливо зганяла на мені прикрість через проведений у дорозі важкий день. Я більше їй не відповідав. Трохи відставши, вона їхала на віслюку поряд із Сусанною, і я чув, як вони обидві спершу верескливо сварилися поміж собою, а далі спільно почали картати нас із Натаном.
Того вечора сонце зайшло за Самарійські гори лячно червоне, повітря в долині на хвилину химерно забарвилося, а Йордан, який клекотів унизу в глибокому річищі, почорнів на очах. Дивне видиво зробило все нереальним і розвіяло лихі думки в моїй голові. Я пригадав, як потемніло, коли юдейський цар страждав, розіпнутий на хресті, і як двигтіла земля у хвилину його смерті. Воскресінням він довів справжність свого царства. Я лише віддалявся від його царства, якщо в серці гордував своїми попутниками, вважаючи себе кращим за них і злостуючи на нерозумну дівчину.
Коли ми помилися на нічлігу, я через те підійшов до Марії і визнав:
— Я пробачаю тобі лихі та необдумані слова і забуду про них.
Але Марія ще дужче розсердилася на сказане мною, очі її почорніли, і вона визвірилася:
— Що-що — ти мені пробачаєш, коли спершу глибоко зранив мені душу, а далі весь день провів, відвертаючись від мене? Поправді, в серці я готова була пробачити тобі і сказати тобі добре слово, бо від тебе, чоловіка, годі чекати чогось кращого, як он і Сусанна мене запевняє. Але я не зношу, що ти, бачте, спочатку пробачаєш мені до того, як я встигла пробачити тобі.