Клавдія Прокула аж тепер звернула увагу на моє вбрання й вигукнула:
— І справді, ти дуже змінився, і не знаю, чи сподобався би взагалі отакий твій одяг моєму чоловікові. — Жваво балакаючи, вона розповідала про самопочуття і труднощі Понтія Пилата і звеліла подати мені студене вино, тістечка і фрукти, але врешті відіслала слуг, а тоді попросила:
— Іванно, глянь, чи ніхто не лишився підслуховувати нас. Терпіти не можу, коли мене підслуховують.
Іванна виконала це доручення як людина вельми в цьому досвідчена, адже, розслаблено зазирнувши у двері до передпокійної зали, вона з позірною безтурботністю обійшла кімнату, потискуючи шпалери, і ще схилилася, щоб виглянути у віконні прорізи. Клавдія Прокула жестом запросила мене сідати біля неї, заговорила притишеним голосом і спитала:
— Ти ще пам’ятаєш Ісуса Назарянина, якого розіпнули в Єрусалимі?
Я подивився на Іванну і завагався, але врешті зізнався:
— Я пам’ятаю його, і він не дає спокою моїй душі. Мені б хотілося дізнатися ще щось про нього, але його учні — недовірливі чоловіки, і вони не визнають приходьків.
Клавдія Прокула сказала:
— Учні повернулися до Галілеї, і кожен з них знову провадить свій промисел. Більшість рибалить на цьому озері.
— Авжеж, — погодився я, — вирушаючи з Єрусалиму, я почув поголос, що вони залишили місто. Подейкують, що й інший люд подався слідом за ними до Галілеї. Але хіба їх тут не утискають?
Іванна жваво сказала:
— Ні-ні, їх тут уже не утискають. Розумні радники переконали князя Ірода, що він не матиме жодної користі з їх утисків. Власне кажучи, він боїться їх і вдає, що про них не знає. Він зробив політичну помилку, звелівши свого часу відтяти голову Івану Хрестителю. Більше він і чути не хоче про пророків.
Клавдія Прокула пояснила:
— Мабуть, ти пригадуєш, як я робила все можливе, щоб мій чоловік не завдав шкоди тій святій людині.
— Чому ти сушиш собі голову над цією давньою історією? — хитро запитав я. — Адже й раніше страчували безвинних. Світ такий, який є. Ми не можемо зробити його якимось іншим. Забудь про нього і оздоровлюйся. Адже для цього ти сюди приїхала.
Клавдія Прокула скипіла:
— Ти не розумієш, у чому річ. Світ уже не такий, як досі. Він устав із могили, Ісус Назарянин, хоч ти тоді цьому не повірив. Він являється своїм. Хочеш вір, хочеш ні, але він тут.
Іванна злякано приклала руку до її вуст і попередила:
— Ти не знаєш, що кажеш, доміно.
Я уважно дивився на неї, згадав, як Сусанна називала те саме ім’я, і висловив сміливу гадку:
— Я впізнаю твоє обличчя, вельможна Іванно. Ти пішла за Ісусом Назарянином, коли він жив. Цього ти не можеш заперечувати.
У страху Іванна втупилася в мене поглядом і визнала:
— Цього я не заперечую, та й не хочу заперечувати. Заради нього я полишила домівку й чоловіка і пішла за ним, аж поки через статус мого чоловіка мені не довелося повернутися. Але як ти, приходько, про все це знаєш?
Почуваючи слабкість і пойнятий журбою, я не хотів більше прикидатися.
— Я знаю і вірю, що він воскрес із мертвих, — запевнив я. — Тому я вірю також, що він — син Божий. Але що це означає — цього я не знаю. Нічого такого раніше не бувало. Я хотів шукати його царство, проте його власні свої не впізнали мене і не прийняли мене. Утім я почув, що він вирушив перед ними до Галілеї, і я подався сюди слідом за ними, сподіваючись знайти його тут.
— Але, — з гіркотою вів я далі, — коли я прибув сюди, в мене сталося зараження крові в нозі, і я не міг нікуди йти й шукати його. Певно, це знак мені, що він мене не визнає. Одначе зізнайся відверто, Клавдіє, ти теж прибула до Галілеї заради нього.
Обидві, глибоко вражені, спершу подивилися одна на одну, а тоді на мене. Вони загукали в один голос і запитали:
— Ти, римлянин і філософ, і справді віриш, що він воскрес із мертвих і прийшов до Галілеї?
— Вірю, бо не можу не вірити, — все ще з гіркотою сказав я. Мене опанувала непереборна потреба вилити душу, і я розповів їм і як відвідав домівку Лазаря, і як зустрів Марію Магдалину, і як посланці Хома та Іван відкинули мене, і що відбулося в будинку Симона Киринейського, і як Матвій разом із Закхеєм прийшов до мене і, погрожуючи, заборонив мені навіть називати вголос ім’я Ісуса Назарянина.
Іванна ствердила:
— Це він зле зробив. Я сама пам’ятаю випадок, коли котрийсь чоловік, не знаючи його, уздоровив хворого його іменем. Учні заборонили йому таке робити, але тоді він сам дорікнув своїм учням і пояснив, що той чоловік принаймні не казатиме про нього поганого. Не розумію, чому ти не мав би права вживати його ім’я, коли ти віриш йому.