Ще я розповів, як привіз із собою з Єрусалиму Сусанну.
— Ти знаєш ту стару бабу? — запитав я Іванну.
Іванні було важко приховати презирство, але вона визнала:
— Звісно ж, я знаю ту балакливу задираку. Вона темна селянка і не знає закону. Проте Ісус дозволив і їй іти разом із ним.
Клавдія Прокула здивовано й недовірливо роздивлялася мене і зазначила:
— О, ти і справді змінився, Марку, порівняно з днями в Римі. Ти, як видно, й Туллію свою забув через Ісуса Назарянина. Не думай, що я не знаю про неї. Римські плітки доходять і до Кесарії. Мені важко збагнути, що ж ти шукаєш в Ісусі Назарянині.
— А ти сама що в ньому шукаєш? — роздратовано запитав я.
Клавдія Прокула примхливо знизала плечима, які стали в неї кістлявими, і пояснила:
— Я жінка і маю право мріяти. Я знаю, що він вилікує в мене безсоння й усі інші недуги, якщо я його зустріну. Але насамперед мені, звичайно, цікаво побачити пророка, якого розіпнули на хресті і який воскрес із мертвих.
Я мовив:
— У мене згасли цікавість і бажання мріяти. Я лише шукаю його царство, доки воно ще пробуває на землі. Мені розповідали, що він має слова вічного життя. Але що там я? Ліпше розкажіть, чи справді він прийшов до Галілеї і чи він являється тут своїм.
Іванна спохмурніла і почала розповідати:
— Достеменно я цього не знаю. Учням він звірив таємниці свого царства, а решті і нам, жінкам, говорив лише притчами. Мабуть, ми бачили, а втім не бачили, і чули, а втім не чули. Учні тримаються вкупі й жінкам уже нічого не розповідають. Розсердившись за те, Марія розлучилася з ними і повернулася додому до Магдали. Я тільки знаю те, що семеро з них пішли на ранкову риболовлю лише кілька днів тому. Повернулися вони з неводами, які аж розпирало від рясного улову, і з ними щось відбулося, адже вони були немов просвітлені і сміялися з радості. Але не згоджувалися розповідати, що з ними відбулося.
Я сказав:
— Мене дуже дивує, що ті неосвічені рибалки розсердили Марію Магдалину, яка все ж таки пожертвувала заради них багатьма коштами. У всякому разі можна було б чекати, що вони з вдячності тримали б у курсі подій тебе, знатну жінку. Я здогадуюся, що це завдяки тобі їх тут не утискують.
— Вони — невдячні чоловіки, — повинуватила Іванна, але далі намагалася бути справедливою: — Певно, вони мусять оберігати таємниці, які їм звірено. Але чому він обрав саме тих чоловіків?
Клавдія Прокула набундючилась і зауважила:
— Принаймні я, дружина прокуратора Юдеї, мабуть, посідаю таке високе становище, що неосвічені рибалки мусять визнавати моє звання і розповісти своєму панові, що я хочу зустрітися з ним. Таж це якнайбільший вияв прихильності до таких, як вони, якщо через когось я звертаюся до них. Вони й велику вигоду можуть мати з моєї таємної прихильності.
Я не міг не сказати:
— Клавдіє, я думаю, що ти небагато розумієш про його царство. Він не маг і не знахар. Спробуй зрозуміти, що він — син Божий.
Клавдія образилася і огризнулася:
— Не забувай, що я сама родичка кесаря і неодноразово трапезувала за кесаревим столом, коли він іще перебував у Римі.
Іванна розвела руками, немов як знак мені, і мовила:
— Я лише жінка, а Ізраїль не визнає душі в жінки. Але він дозволив нам піти за ним, і в серці своєму я відчуваю щось про його царство. Його учні й досі торочать усе те саме і сперечаються між собою, чи побудує він іще для Ізраїлю царство і коли це буде. Але Ізраїль відкинув його, розіп’яв його і прикликав на себе його кров. Зробивши це, Ізраїль уже не може бути богообраним народом, це каже мій жіночий розум.
Я почав стомлюватися від марного говоріння, і Клавдія Прокула змаліла в моїх очах. Нетерпляче я запитав:
— Хай там як воно, але щó нам треба робити, щоб зустрітися з ним?
Іванна зізналася:
— Я не знаю. Ми можемо лишень чекати. Але я чекаю-чекаю, а нічого не відбувається. Може, він забув про нас, жінок. А ще мені страшно від думки, що коли ти прибув сюди, в тебе сталося зараження крові в нозі, і ти не зможеш навіть ходити, щоб шукати його.
— Я майже видужав, — запевнив я. — У човні чи в паланкіні я можу податися будь-куди. Але я занепав духом і не хочу силоміць нічого намагатися. Сумніваюся, що хтось може силоміць зустрітися з ним. Думаю, він являється, кому сам хоче. Якщо так мусить бути, я погоджуюся думати, що я не гідний того, щоб він являвся мені.
Клавдія Прокула іронічно зазначила:
— Ох, не розумію я твоєї безініціативності! Самій мені нетерпеливиться зустрітися з ним, бо як ні — купелі навряд чи вилікують мене від безсоння. Якби я була чоловіком, я би щось зробила. Але мені треба пам’ятати про мій статус.