Іванна поміркувала і запропонувала:
— Ти можеш податися човном до Магдали й зустрітися там з Марією. Для мене, зважаючи на мого чоловіка, неможливо поїхати привітатися з нею до її будинку, бо хай там як, а вона знеславлена жінка. Тому ми не можемо запросити її сюди бодай на таємну зустріч із Клавдією Прокулою. Але ти поїдь до неї й запитай у неї поради. Поясни їй, що я, звичайно, не соромлюся її товариства — як не соромилася тоді, коли ми мандрували разом, — але в теперішніх обставинах я мушу думати про становище мого чоловіка при дворі. Це складна річ, яку ти, як чоловік, мабуть, не зовсім розумієш, але як жінка — вона це добре зрозуміє.
Помітивши моє вагання, вона єхидно посміхнулася й зазначила:
— Ти молодий і життєлюбний римлянин. Ти спокійно можеш поїхати привітатися з нею. Цьому ніхто не дивуватиметься. У ній свого часу було сім бісів. По всій Галілеї її репутація й досі відповідна, хоч вона виправилася. Я так думаю.
Мене почало муляти відчуття, що я не виграю нічого тим, що втручатимуся у чвари поміж жінками. І все ж я пообіцяв подумати про це, а після того ми ще поговорили про звичайнісінькі речі. Клавдія Прокула запитала, чи не хочу я пізніше супроводити її до міста, щоб подивитися на перегони, коли вона вже краще почуватиметься. Ірод Антипа пишається своїм містом і збудованими ним іподромом і театром, а Клавдія вважала, що з увічливості їй конче треба якоюсь мірою поступитися в тому, що вимагає її статус. Потім вона відіслала мене, і ми пообіцяли негайно сповістити одне одного, якщо довідаємося щось про Ісуса Назарянина. Клавдія Прокула сказала, що невдовзі запросить мене на обід.
Повертаючись до своєї оселі, я побачив, що в затінку курортної колонади на землі сидить крамар-сидонець і розмотує тканини зі своєї жердини. Я зупинився, щоб купити в нього вигаптувану золотом шовкову хустку, і не гаючись послав її в дарунок Клавдії Прокулі.
Марія з Беріту нетерпляче чекала мене і, певно, бачила, як я торгувався з кучерявобородим сидонцем. Мабуть, вона гадала, що це я їй купив подарунок, позаяк, марно прочекавши, вона почала докоряти мені й сказала:
— Я помічаю, що ти вже добре тримаєшся на ногах — головне, щоб відбувалося щось для тебе приємне. Мене ти тримаєш тут за завісками в замкненій кімнаті, немов соромишся мого товариства, хоч ніхто тут не знає про мене нічого, крім того, що я віддано доглядала тебе, коли ти був уже при сконі. Я би теж залюбки зустрічалася з людьми й розмовляла з жінками в цих чудових садках, слухала б музикування і каталася б на озері у човні в затінку під накриттям. Але ти геть не думаєш про мене, а лише про себе і про свій комфорт.
Мене огорнула глибока зажура, коли я подумав, з яким окриленням ми рушили в дорогу з Єрусалиму і як уся наша надія сходить нанівець. Зовсім по-іншому говорила про Ісуса Назарянина Клавдія Прокула в ті сповнені почуття провини дні в Єрусалимі, коли двигтіла земля. Її компаньйонка Іванна теж, напевно, була тепер інакшою, ніж тоді, коли пішла за Ісусом у Галілеї, не думаючи про домівку й високе становище свого чоловіка, який обіймав пост скарбничого Ірода Антипи. Тут, в оточенні мармурових колонад і садів, під ніжні звуки флейти в миртових кущах серед сіркового запаху гарячих джерел, усе знову немов повернулося у звичну точку і стало таким, як колись, і в цих розкошах і комфорті не було місця ні для чого надприродного.
Я сказав:
— Маріє з Беріту, хіба ти не пам’ятаєш, навіщо ми вирушили в дорогу?
Марія крутнула шиєю, наставила на мене своє дурне кругле лице й повинуватила мене:
— Пам’ятаю краще за тебе і пильно чекаю на звістку від Натана чи Сусанни. Нічого іншого мені не лишається. А чому я тим часом не можу розрадити себе всім, що тут нове для мене?
— Усе тут — це лише цей світ, — мовив я. — Таке товариство і таке середовище набридає швидше, ніж будь-що інше. Усе це я проміняв би на те, щоб дістати змогу бодай здалеку побачити воскреслого.
— Звісно, звісно, — нетерпляче погодилася Марія. — Я теж. Але чому я не можу веселитися, доки чекаю? Таж я — мов та бідна сільська дівчина, яка, вперше приїхавши до міста, потрапила в іграшкову крамничку сирійця. Я не мрію, що ці іграшки будуть моїми — не така я дурна, — але чому б мені не роздивитися і не помацати їх?
Я не зрозумів її і втомився від її торочення.
— Ти це матимеш, — сухо пообіцяв я зі щирим бажанням позбутися її. — Завтра я найму човен і скажу, щоб нас завезли до Магдали. Мені розповідали, що багата голубівниця розлучилася зі своїми супутниками, повернулася і знову мешкає у своїй садибі. Поїдьмо привітаємося з нею.