Однак Марії анітрохи не сподобалася моя обіцянка.
— Марія Магдалина — гарячковита жінка, — нарікальним тоном сказала вона. — Авжеж, вона єдина була приязна до мене й говорила зі мною як з людиною, і переконала мене, що Ісус Назарянин — цар, а втім я боюся її.
— Чому? — з подивом запитав я. — Адже саме вона, певно, вперше послала тебе, щоб ти зустрілася мені вночі біля брами старого муру, і навчила тебе, що казати.
— Може бути так, що вона вимагатиме від мене таке, чого я б уже не хотіла, адже ти взяв мене під свій захист, — пояснила Марія. — Її воля сильніша за мою волю, отож у мене не буде власної волі, якщо вона щось мені накаже.
— А якого саме її наказу ти боїшся? — запитав я.
Марія заремствувала:
— Сама вона ходить у чорному. Може, вона накаже мені скинути оцей подарований тобою гарний одяг і вбратися у волосяницю каяття. Може, вона накаже мені полишити тебе, коли ти довезеш мене до Галілеї. Цього я найдужче боюся.
— Маріє з Беріту! — емоційно вигукнув я. — На що ти, власне, сподіваєшся і що це ти уявляєш собі про мене?
— Я ні на що не сподіваюся і нічого собі не уявляю! — вигукнула вона так само сердито й шалено крутнула головою. — Не думай нічого такого. Я просто хочу жити від дня до дня разом з тобою. Ти іншої співав, коли ще кілька днів тому кидався в ліжку і тебе палило від пропасниці, а я змочувала тобі порепані губи, і ти благав мене тримати руку в тебе на чолі, а коли я засинала, ти вимагав від мене тримати тебе цілу ніч за руку. А втім я ні на що не сподіваюся й нічого собі не уявляю, не думай. Оці дні — добрі дні і найкращі в моєму житті. Я б не хотіла, щоб вони взяли й закінчилися. Але, звичайно, ми зробимо так, як ти хочеш. А щоб так, як хотіла б я, — де там.
Я розумів, що мені вже давно на часі позбутися її. Що довше вона була зі мною, то дужче з кожним днем прив’язувала мене до себе багато чим, і я даремно звикав до її товариства. Так само людині, яка необачно купить собі раба чи пса, доводиться пов’язувати себе з рабом чи ставати залежною від пса.
Тому назавтра я найняв рибальського човна і двох веслярів, і ми вирушили прозорими хвилями Галілейського моря в напрямі Магдали. Марія з Беріту гордовито намагалася затуляти обличчя від сонячного сяйва, адже, сидячи за завісками, куди не проходило денне світло, вона, як і інші жінки на курорті, старанно мастила собі обличчя огірковим соком, щоб позбутися смаглявості. Про такі речі вона не думала тоді, коли сиділа на віслюку, їдучи з Єрусалиму.
Я заговорив із веслярами, щоби призвичаїтися до галілейського діалекту. Вони були похмурі чоловіки й відповідали на мої питання неприязно. Коли ми пропливали повз Тиверіаду, вони з усією очевидністю цуралися того нового, гарного грецького міста, яке заснував Ірод Антипа лише кільканадцять років тому і на оздоблення якого офірував багато коштів. Щоби швидше його проминути, вони спробували розгорнути вітрило, але вітер не був сприятливим, а примхливо мінявся, і їм довелося вдовольнитися веслуванням.
Я пригадав, що десь на цьому озері Ісус Назарянин ходив по воді. При яскравому сонячному світлі, коли за озером мріли брунатні й синюваті гори, віяв свіжий вітер і плюскалася вода, оповідь здавалася неймовірною. Мене огорнуло сумовите почуття, що я безглуздо женуся просто за маревом, сном чи казкою, вигаданою марновірними рибалками. Після моєї хвороби мені видавалося, немов від єрусалимських днів минув уже неомірно довгий час. Здавалося, Ісус Назарянин ніколи й не жив на світі. Щоб повернутися знову в відчутну дійсність, я запитав чоловіків:
— Вам часом не доводилося бачити Ісуса Назарянина, адже він навчав народ на березі цього моря?
Вони перезирнулися, посушили весла й недовірливо запитали:
— А чого ти таким цікавишся, приходьку?
— Я був у Єрусалимі, коли його розіпнули на хресті, — пояснив я. — Як на мене, він не заслуговував на таку ганебну долю.
Рибалки сказали:
— Звісно ж, і зрозуміло — він був галілеянин, а нами в Єрусалимі гордують. Сам винен, що здався до рук зажерливих священників і лицемірних фарисеїв.
— А ви коли-небудь бачили його? — запитав я знову.
Вони завагалися, переглядаючись, але потім їхня народна гордість узяла гору, і вони запевнили:
— Звісно ж, ми бачили його, і не раз. Колись-то нас було п’ять тисяч, і ми слухали його науку. Він нагодував нас усіх досита п’ятьма ячмінними хлібинами і двома рибинами. Ще й лишилося дванадцять козубів недоїдків. Ось який він був чоловік.
— А щó він казав, ви пам’ятаєте його вчення? — із завзяттям спитав я.