Але вони боялися й мовили:
— Не годиться нам, простим людям, казати те, що він казав. Ми лише накличемо на себе гнів старшини.
Я підохочував їх:
— Розкажіть бодай щось, так, як ви це пам’ятаєте. Я просто подорожанин і чужинець-курортник, і на вас я не донесу.
Вони сказали:
— Тоді пам’ятай, що то він так казав, а не ми. — В один голос вони почали промовляти: — Блаженні вбогі, бо їхнє царство небесне. Блаженні тихі, бо землю вспадкують вони. Блаженні ті, хто гнані і висміяні. Блаженні ви, нагорода бо ваша велика в царстві. Ніхто двом панам служити не може. Не журіться. Важче верблюдові пройти через голчине вушко, ніж багатому в царство ввійти.
Мені здалося, що поміж собою вони неодноразово згадували ці слова і засвоїли з науки назарянина таке, що було їм до вподоби. Нічого більше вони не пам’ятали чи не хотіли казати, і в очах у них виднілася явна зловтіха, коли вони роздивлялися мій добрий одяг і подушку в човні.
— А що ще ви про нього пам’ятаєте? — запитав я врешті.
Вони сказали:
— Він був вправний рибалка. Він спромагався показати косяк риби, хоч інші дарма прорибалили до того цілу ніч. Колись-то вони підпливли до берега човнами, які аж потопали від рясного улову, а зате в інших човни були порожні. А ще він умів наказати бурі й за короткий час угамував клекітливі води. Подейкують, що і хворих він уздоровлював, хоч на це ми не зважали, бо самі ніколи не хворіємо. Найбільше ми дивувалися, що він прийшов з глибини краю, з Назарету, а втім так добре знав воду, і вітри, і рухи рибних косяків.
Більше я не зміг нічого від них добутися, хоч як розпитував. Вони лише ставали недовірливими. Врешті я сказав:
— У Єрусалимі розповідали, що він устав із могили й попрямував назад до Галілеї. Ви чули про таке?
Вони заходилися рвучко штовхати веслами, щоби було швидше, і відповіли по якомусь часі:
— Баб’ячі теревені. Мертвий чоловік не встане з могили. Така сама людина він був, як і ми, хоч навчав і вчиняв дива. Не спіймаєш ти нас у пастку, хоч як не жонглюй словами.
І вони вже не згоджувалися далі говорити на цю тему, сказали лише ось що:
— Це все справи тих, хто з Капернаума. А ми — тиверіадські рибалки.
Магдала — це велике рибальське село з тисячами мешканців. Ще здалеку ми відчули понад водою сморід рибосолярень. Після того як веслярі зіскочили у воду й витягли човна на берег, я розплатився з ними та відіслав їх назад. Лише коли я, спираючись на ціпок, прокульгав, підтримуваний Марією, крізь село, я звелів їй запитати, де мешкає Марія Магдалина. Її добре знали. Нам відразу показали на велику групу будівель далеко від села в напрямі голуб’ячої ущелини. Побачивши, що я шкутильгаю, котрийсь городник, який повертався з села, з готовістю запропонував мені під"їхати на віслюку. Він вельми дивно всміхався, говорячи про Марію Магдалину, а втім покірно визнав:
— Вона мудра і дуже багата жінка. У неї працює чимало ловців голубів, а сама вона розводить голубів для храму в великих голубниках. А ще вона має город і паї в рибосолярнях. Вона багато де їздить, але нещодавно, подейкують, вона знову повернулася до своєї садиби.
Поглядаючи на мене, він приязно підсміхався й зазначив:
— Вона вже не така молода, як раніше. Кажуть, що вона змінила лад життя і роздає милостиню біднякам. Але ти, певно, сам найкраще знаєш, чого хочеш від неї.
Я вирушив був у цю подорож без великих сподівань, та коли я наближався до її садиби, сидячи на віслюку поміж порожніми кошами з-під городини, мене огорнув неочікуваний сум і бажання побачити її біле обличчя. Я пам’ятав її такою, як побачив її в Лазаревому покої, і мені здавалося, немов я ніколи саме так не сумував за зустріччю з жодною жінкою. Власник віслюка збоку стежив за виразами на моєму лиці й мовив:
— З тобою, як видно, діється те саме, що й з іншими. Що ближче ти під’їздиш до її будинку, то нестриманіше поспішаєш до неї. Сам я не хочу наближатися до її садиби. Вибачай, якщо я висаджу тебе отут на роздоріжжі.
Він покинув нас і підігнав віслюка, щоб якнайшвидше від’їхати на більшу віддаль від садиби. Марія з Беріту й собі зітхала і застерігала:
— Нічого доброго з цього не буде. Повертаймо назад. Сонце пече мені в очі, хоч як я затуляю собі голову. Я зіпріла і мені забиває дух.
Проте я сміливо прокульгав у браму і посеред великого подвір’я побачив, як жінка в чорному годує голубів. Ті хмарою стрепехалися довкола неї, сиділи на її плечах і погойдувалися в неї на руці. Побачивши нас, вона віджбурнула зерно, витерла руку об руку і покрокувала нам назустріч, відкриваючи обличчя. Здивовано, але радісно вона привіталася зі мною і з Марією і вигукнула: