— Я відчувала, що хтось прийде, але не здогадувалася, що то будеш ти, римлянине Марку, і ти, Маріє з Беріту.
— Мир тобі, Маріє Магдалино, — побажав я й подивився на її борозенчасте біле обличчя і сяйливі очі з такою щирою радістю, що міг би кинутися перед нею на землю й обійняти її коліна.
Вона обома руками відігнала голубів, які все ще намагалися стрепехатися над її головою, і завела нас через подвір’я у сад і до збудованої там альтанки. Найперше вона власноруч принесла води і схилилася переді мною, щоб помити мені ноги попри моє віднікування. Дотик її рук до моєї болючої ноги здавався болегамівним і солодким. Помила вона ноги й Марії з Беріту, хоч та відмовлялася, приклавши руку до рота й хихочучи. Давши нам іще напитися свіжої джерельної води, вона відіслала Марію, кажучи:
— Піди оглянь голубники, мій будинок і мої речі, але більше не заважай нам, дурненька.
Марія з Беріту відбігла від нас, немов їй тільки стало легше, що вона не мусила перебувати біля неї. Марія Магдалина подивилася їй услід, хитаючи головою, обернулася до мене і спитала:
— Що ти зробив тій дівчині? Це ти вбрав її в барвистий одяг? Мені здається, з її очей визирає біс, хоч у Єрусалимі вона була покірна і каялася.
Я почав виправдовуватися:
— Як на мене, я не зробив їй нічого поганого. Я навіть не займав її, якщо ти про це. Вона віддано доглядала мене, коли я лежав з хворою ногою на тиверіадському курорті.
Марія Магдалина зауважила:
— Бажаючи добра жінці, чоловік часто завдає більше зла, ніж сам здогадується. Тобі не до снаги виховати ту дівчину. Краще тобі позбутися її.
— Вона шукає Ісуса Назарянина, як і я, — заступився я за неї і вилив душу, розповідаючи і як ми вирушили з Єрусалиму, і як Сусанна з Натаном полишили мене в халепі, і як на тиверіадському курорті я зустрів Іванну в товаристві Клавдії Прокули. Марія Магдалина кивала головою під час моєї розповіді, і на її білому обличчі з’явилася сувора посмішка.
— Я знаю жадібну Сусанну і знаю гордовиту Іванну, — неласкаво мовила вона. — Либонь, у мене була полуда на очах, коли ми мандрували разом, мов сестри, і, певно, я бачила лишень Ісуса. Сам ти досить побачив учнів, щоби знати, що то за чоловіки і як по-скнаристому вони охороняють таїну царства. Думаю, тобі вже так само цікаво, як і мені, а з якої ж деревини він думав збудувати царство. Я повернулася до своєї садиби, щоб чекати, бо була сита донесхочу товариством упертих чоловіків і взаємними заздрощами між жінками. Я знаю, що він попрямував перед нами до Галілеї, але я б не здивувалася, якби він більше ніколи не захотів бачити нікого з нас. Можливо, він через нас був таким самим розчарованим, як і ми в серці своєму одне через одного. Я полишила рибалок ловити рибу, та й мати його повернулася додому до Назарету.
Вона склала долоні докупи, з болем вихитувала торсом і ремствувала:
— Чому я лише людина й жінка і так затято немилосердна, коли він уже не з нами? Його царство плине від мене. Ох моє невірство — я вже недосить покладаюся на нього!
Нажаханими очима вона роззиралася, немов бачачи поблизу якісь постаті, що чигають на неї, і загукала:
— Він був світовим світлом! Коли його нема, навколо мене скрадається темрява, хоч сяє сонце. Я боюся, що в мене повернуться біси. Але якщо вони повернуться, тоді я не захочу більше жити. Краще я повішуся. Я вже досить настраждалася.
Її пригнічення зажурило мене, і в мене наче був камінь на серці. Але я спробував утішити її і розповів, як Іванна гадала, що Ісус явився учням якось уранці, коли вони рибалили.
— Я чула про це, — відрізала Марія. — Але ті простаки, може, просто дуже зраділи, наловивши сто п’ятдесят великих рибин. Невід так наповнився, що їм довелося витягти його на берег, щоб він не роздерся. Чого б вони не розповідали, щоб утішити інших, якщо вони справді бачилися з учителем?
Здавалося, вона в серці своєму носила злобу і ревнувала учнів, якщо справді Ісус у Галілеї вперше показався їм, а не їй. До певної міри я розумів її, адже вона все ж таки першою поквапилася до гробниці на світанні, й Ісус, воскреснувши, найперше показався їй.
— Маріє Магдалино, — сказав я. — Не піддавайся розпачу. Якщо він повернувся до Галілеї, тоді його царство й досі поблизу. Може, я до нього не маю причетності, і, може, він відкине мене від себе, як відкинули мене його учні. Але я певен, що ти ще його зустрінеш, якщо він у Галілеї.
Марія гордо подивилася на мене чорними очима і знову відрубала:
— Що-що, ти втішаєш мене, римлянине, коли його власні свої мене не втішають?
Однак її обличчя засяяло, немовби його освітило сонце, хоч ми сиділи в затінку в альтанці. Вона торкнулася рукою моєї руки, і знову її дотик був сповнений сили, коли вона запитала: