— Ти справді у це віриш? Певно, я й сама у це вірю, хай і бунтую в серці, бо не здатна досить шанувати його учнів, яких усе ж таки він сам обрав. Я зла й негідна жінка, бо не визнаю його власної волі. Навчи ти мене покори, римлянине. На неї я заслуговую.
— Краще скажи, як ти гадаєш — чи прийме він мене до свого царства, хоч я римлянин? — запитав я, пригнічений.
Марія Магдалина відбуркнула так само зневажливо, як і Іванна:
— Учні й досі чекають, що він збудує Ізраїлю царство. Для мене він — світове світло. Чому б воно не стосувалося й тебе, так само як Ізраїлевих дітей, якщо ти віриш, що він — Христос? Його царство — це вічне життя, а ніяке не земне царство.
Від її слів моє серце затремтіло зі страху.
— А що таке вічне життя? — запитав я.
Марія Магдалина труснула головою.
— Не знаю, — визнала вона. — Думаю, лише він сам це знає. Він не знання навчав, коли ходив тут, а того, як людина має жити для його царства. Я недосить покірна і недосить така, як дитина, щоби зрозуміти, що таке вічне життя. Я знаю тільки, що воно — в ньому і побіля нього. Нічого більше мені не потрібно.
Я обдумав її слова.
— То як мені слід жити? — запитав я. — Хіба не досить того, що я намагаюся бути тихим і покірним у серці своєму?
— Люби ближнього свого, як самого себе, — неуважно мовила Марія Магдалина. — Як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм ви. — Раптом вона затулила обличчя руками і зайшлася схлипуванням. — Як я можу тебе навчити, коли сама зрадила його вчення? Ми ж були як брати й сестри, ходячи разом із ним. Досить було йому лише ненадовго полишити нас, як я вже почала в серці своєму ненавидіти своїх братів і сестер і заздрити їм. Може, він прислав тебе до мене, щоб я упокорилася, позбувшись свого зла.
Раптом вона торкнулася моєї болючої ноги, затримала руку на нариві, який уже гоївся, і почала вголос молитися:
— Ісусе Христе, сину Божий, помилуй мене грішну. Якщо твоя воля, ця нога уздоровиться, ніби в ній ніколи й не було болю.
Вона здійняла обличчя, забрала руку, подивилася на мене, затамувавши подих і чекаючи, а тоді звеліла:
— Якщо він бажає, це ознака. Відкинь свою палицю і йди.
Я встав, відкинув палицю і зробив кілька кроків. Я справді вже не кульгав і не відчував болю в нозі. Спершу я здивувався, але потім повернувся до неї, сів і пояснив:
— Нехай це буде тобі ознакою, яку ти просила, якщо хочеш. Самому мені не потрібні ознаки про нього, бо я й так вірю. Якщо чесно, моя нога вже уздоровилася, і на місці нариву, що його очистив ножем лікар-грек, наросла нова шкіра. Мабуть, я шкутильгав лише за звичкою, бо він так суворо вимагав, щоб я оберігав ногу.
Але Марія Магдалина всміхнулася, взяла мою палицю з землі й запитала:
— Що, скасувати молитву, щоб ти знову накульгував?
Я квапливо заперечив:
— Ні, все ж таки не роби цього. Я напевно почну знову кульгати і, може, кульгатиму все життя, якщо ти для цього покличеш його.
Мої слова злякали Марію Магдалину, аж вона глянула довкола себе, немов заскочена на лихому вчинку, і поспішно сказала:
— Ні-ні, ні за що погане для іншої людини ніхто не може молитися його іменем. Тоді лише нашкодиш самому собі. І його йменням ніхто не може нікого проклинати, тільки благословляти.
Ясно всміхаючись, вона споглядала перед собою і крізь мене, мовбито бачила таке, чого я не міг побачити. Заразом вона замислено гнула мою палицю в руках, і на мій несказанний подив я побачив, як палиця під її пальцями легко гнеться, немов вербовий прутик, хоч вона була з твердого дуба і негнучка. Мені нічого іншого не лишалося, як утупитися в неї, не вірячи очам своїм, доки вона повернулася з задуми, відчула мій погляд і глянула на мене.
— Чого ти втупився? — запитала вона і перестала гнути палицю в руках.
Я застережливо здійняв обидві руки і, мимоволі перейшовши на шепіт, попросив:
— Зігни мою палицю знову, як ти щойно її згинала.
Вона спробувала це зробити, силкувалася, але палиця вже анітрохи не згиналася в її руках. Я взяв у неї ціпка, і він був тією самою твердою і негнучкою палицею, на яку я обпирався, коли кульгав. Але вона не зробила ту штуку навмисно, адже й сама в задумі не помітила, що згинає ціпок у руках, і не розуміла, чому я так розхвилювався. Я не почав їй нічого пояснювати, а хотів думати так: те, що тверде дерево зігнулося, наче вербовий прутик, було лагідною ознакою мені, бо я не повірив, що моя нога уздоровилася силою ймення Ісуса Назарянина. Чому так сталося, цього я не розумів, бо і справді не потребував жодної ознаки. Але надія знову зайнялася в моєму серці.