І в очах моїх згинання палиці не було чаклунством, адже я аж ніяк не перебував у такому ніби заціпенілому стані, як це буває, коли чаклун вчиняє свої штуки. Навпаки, я мав відчуття приємності, бадьорості та прояснення. Тому я сказав:
— Маріє Магдалино, щасливице. Він твій Господь, і не будь нетерплячою в серці своєму. Коли ти кличеш його, він — біля тебе, хай ти й не бачиш його. Як це можливо, цього я не розумію, але вірю. Благословенна ним далебі ти є поміж жінок.
Ми обоє були сповнені нової надії, коли пішли з альтанки. Марія Магдалина показала мені свій сад та голубник і розповіла, як ловлять голубів у голуб’ячій ущелині і як вона молодою дівчиною лазила по її суворих схилах, не боячись розбійників і не відчуваючи запаморочення.
Ми зайшли в її будинок. У ньому було повно витончених килимів і дорогих меблів, а от грецькі вази і скульптури вона, за її розповіддю, знищила після того, як визволилася від бісів, бо Ізраїлів закон забороняє робити зображення у формі людини чи тварини. Це навело її на спогади, і вона розповіла, як Ісус, поринувши в думки, часто брав гілку й починав малювати щось на землі, але щоразу стирав ногою намальоване, до того як Марія чи будь-хто інший встигав побачити, що ж там було. Розповідала вона мені про Ісуса Назарянина і ще дещо — в міру того, як їй наверталися на думку справи та події, поки ми ходили в її великому будинку.
Ще перед тим вона звеліла слугам приготувати нам обід. Але, запросивши мене прилягти й попоїсти, вона не почала трапезувати зі мною, а сказала:
— Дозволь мені дотримуватися звичаю мого краю і прислуговувати тобі за столом. — Марію з Беріту вона теж покликала прислуговувати мені, звеліла їй полити мені на руки й з усмішкою показувала, як саме найкраще прислуговувати чоловіку за столом. Власноруч вона намішала вина мені на пиття. То було легке галілейське біле вино, і воно підіймалося в голову, мов подих вітерцю. Після солоних і солодких закусок вона почастувала мене печеною рибою, а далі — заздалегідь покришеною голуб’ятиною в розмариновій підливі, і я не пригадую, коли мені траплялося їсти щось так добре й апетитно приготоване.
Аж коли я був ситий і не подужав би вже ані кусня більше, вона згодилася присісти на килим біля моїх ніг, попоїсти сама і дозволити й Марії похарчуватися. Вона пом’якшала, проясніла і гарно всміхалася. Дивлячись крізь легкий винний серпанок, я розумів, що вона далебі свого часу була однією з найгарніших і найпривабливіших жінок свого краю. Марія з Беріту й собі посмілішала з її приязні й урешті наважилася сказати:
— Коли ти отак всміхаєшся, Маріє Магдалино, я охоче вірю, що побачитися з тобою приїздили чоловіки аж із Дамаска і Александрії і що на подарунки від чоловіків ти збудувала собі великий будинок та придбала всі твої гарні меблі. Але як це можливо? Навчи мене, як можна мати від чоловіків такі дивовижні дарунки за те саме, за що погоничі верблюдів у Єрусалимі згодні платити лише кілька грошів.
Марія Магдалина спохмурніла й заперечила:
— Не питай мене про таке. Принаймні повір, що жодна жінка не навчиться цього від когось. На таке спроможна лише жінка, в якій сидить біс, і то не один. Але разом із тим біс виснажує і мучить саму жінку так, що в неї постійно немов зашморг на горлі, який муляє і муляє. І вона не задовольняється нічим, і ніщо вже не дає їй радості, і ось вона ненавидить себе ще більше, ніж чоловіків, а чоловіків — більше за будь-що.
Марія з Беріту кидала на неї недовірливі погляди, нахилила голову й погодилася:
— Певно, це правда — те, що ти стверджуєш. Утім, я б воліла вибрати біса, якщо він зробить мене чарівною в очах чоловіків.
Марія Магдалина зацідила рукою їй по губах і вигукнула:
— Замовкни, безмозка дівчино, ти не знаєш, що кажеш!
Марія з Беріту перелякалася і зайшлася плачем. Марія Магдалина гаряче дихала, побризкала водою довкола себе, а тоді мовила:
— Я не прошу вибачення за свій ляпас, бо не зі злості я тебе вдарила, а для твоєї ж таки користі. І я б хотіла, щоб те саме й мені зробив будь-хто, якщо я говоритиму так само нісенітно, як ти щойно. Біс може довести тебе до того, що ти мешкатимеш у гробницях і їстимеш недоїдки, і тебе не стримають жодні пута, і тебе не зможуть угамувати найдужчі чоловіки, коли в тобі шаленіє біс. І не знаю, котрі біси гірші — ті, що роз’їдають людині тіло, чи ті, що гризуть їй душу, аж зостається лише порожнеча.
— Ти мене засмутила, — вела вона далі, — але я не злостую за це на тебе. Певно, так було треба, щоб ти пригадала мені про моє минуле. Під цією своєю оболонкою я була лише обшматованим скелетом, і через мене біси довели до загину не одного чоловіка. Борг я мала величезний, але мені його пробачили. Тобі слід молитися: «Не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого». Замість того ти в серці своєму молишся: «Введи мене у випробовування і приведи мене до лукавого». Це я бачу і з твоїх очей, і з вуст, і з ніг, коли ти отак нетерпляче човгаєш ногами об підлогу. Хіба ти вже не пам’ятаєш, хто в Єрусалимі обіцяв удовольнятися соленою рибою і куснем ячмінного хліба до кінця свого життя, якщо врятується від злиднів? Тому я послала тебе, щоб ти зустрілася цьому римлянину, але замість дивитися в землю і дякувати, ти намагаєшся кидати перед ним сіті.