— З примхи фортуни я далебі на початках змужніння дістав змогу здобути все, чого я марно і виснажливо жадав замолоду, — вів я далі. — Дружбу, прихильність, тілесну насолоду. Навіть владу я міг би здобути, якби жадав її, але владолюбства я ніколи не розумів. Невдовзі я відчував тільки смак попелу в роті. Після безмірної насолоди я лише був безутішним. Проте я знаю, що не хочу стати підтоптаним забрезклим дідом у Римі, який по-дурному повторюватиме старі думки й розказуватиме байки, з яких уже всі давно посміялися. Це єдине майбутнє, яке я бачу перед собою, якщо я повернуся до Рима. І поки що я не хочу повертатися до Рима. Я б лише позбувся голови, адже там невдовзі станеться переворот, як ти, може, знаєш. Тоді запитають, хто на чийому боці був. Що-що, а кесарів геній я таки шаную і не хочу лізти в інтриги кровожерного чоловіка низького походження. Я волію бути тихим і покірним у серці.
— А чого ти сподіваєшся від Ісуса Назарянина? — запитала Марія Магдалина.
— Я передчуваю його царство, — мовив я. — І воно — це не просто мрія і поезія, як Вергілієве потойбіччя, воно таке саме дійсне, як і ця дійсність, у якій ми живемо. Ну от, і коли я думаю про нього, його дійсність бентежно змішується з цією дійсністю. Маріє Магдалино, я щасливий, що маю змогу проживати ці дні, просто знаючи, що він у Галілеї. Ні, я не прошу й не сподіваюся від нього нічого, чого він сам не хоче мені давати. Адже його царство і справді не може бути лишень земним царством — воно є чимось новим, чого я ще не збагну. Інакше ніщо не мало б жодного сенсу, адже люди будують царства від початку світу, і всі вони розпалися, навіть Александрове царство. Лише Рим, я думаю, збережеться. Його царство і тому не може бути земним царством.
Ми порозмовляли ще про дещо, доки до нас не повернулася Марія з Беріту. Вона помила собі обличчя і гладко зачесалася, була в білому плащі й босоніж. Після цього вона мала такий зворушливо молодий вигляд, що я розтанув і вже не думав про неї нічого поганого. Щоб наша розлука не ставала для неї занадто сумною, я вирішив ще того самого дня повернутися назад на курорт. Марія Магдалина пообіцяла негайно сповістити мене, якщо дізнається щось важливе, і переказала зі мною вітання Іванні й Клавдії Прокулі.
Я дійшов назад до Магдали, і нога моя геть мені не докучала, тож я поміркував про те, чи не податися дорогою вздовж берега до Тиверіади, а звідти — до курорту. Але біля берега я зустрів обох рибалок, які човном перевозили нас до Магдали. Вони, очевидно, вирішили зачекати на моє повернення, адже вони нікуди не поспішали і я був добре їм заплатив. Небо захмарилося, і вітер подужчав так, що хвилі на озері, спінюючись, клекотіли. Вони обидва роздивлялися ознаки на небі й чорні хмари над голуб’ячою ущелиною в горах і сказали:
— Галілейське море — зрадливе. Раптові пориви вітру можуть збити човен з курсу і залити його водою. Ти вмієш плавати, пане?
Я розповів, що замолоду виграв заклад, пропливши від Родосу на материк, не боячись морської течії, однак вони ніколи не чули про Родос і не могли оцінити мій здобуток. Щоправда, за мною всю дорогу плив тоді човен, і я не був у по-справжньому смертельній небезпеці. Але більше, аніж сам заклад, мене стимулювала симпатія до дратівної дівчини, яка пообіцяла увінчати мене, якщо я виграю. Тому я, пливучи, так виснажив сили, що ледь не загинув, і, вигравши заклад, більше не відчував симпатії до тієї дівчини.
Я простягнувся на подушках на кормі човна і задивився на швидкі хмари на небі, а тим часом веслярі засукали плащі до пояса, зіпхнули човна на воду і взялися за весла. Я зрозумів, що вони добре знають, що я побував у будинку Марії Магдалини. Як таке могло б залишитися таємницею в рибальському селі, де, напевно, всі знають одне одного, а захожого розглядають з цікавістю? І вони не дивувалися, що я лишив там Марію з Беріту, а, глузливо посміюючись, перемовилися про це кількома словами.
— Що це ви маєте на увазі? — з притиском запитав я.
Вони запевнили:
— Нічого поганого. Геть нічого. Ми просто про те, що ловчиня голубів, як видно, повернулася до своїх давніх звичок. Скільки вона заплатила тобі за дівчину?
Потреби щось їм пояснювати я не мав, але, роздратовуючись за Марію Магдалину, гримнув:
— З власної добрості вона взяла дівчину до себе, щоб навчити її свого ремесла.
Обидва рибалки загиготіли й сказали:
— Аякже, аякже, дівчину вона свого ремесла навчить, еге. Вона й раніше виховувала в себе дівчат, щоб ті грали на поганських струментах, танцювали розпусних танців і ловили голубів, але яких голубів — цього ми з пристойності не скажемо.