— Помацай мою спину.
Я потягнувся рукою, обмацав його спину й відчув на ній опуклини — сліди від батога. Зі ще одним зітханням він помацав собі бік, і, повторивши його рух, я відчув там глибокий шрам. Його таки гнобили й завдавали йому побоїв, тож не дивина, якщо в нього потьмарився розум. Подумки я почав клясти юдеїв, які заради своєї релігії отак мордують одне одного, адже в цьому чоловікові не було нічого поганого, хай він і казав те, що казав. Мене огорнув глибокий жаль, і я запропонував:
— Назви мені принаймні своє ім’я, бо ти про нього казав. Можливо, я зможу допомогти, щоб тебе вже не гнобили.
Він мовив:
— Якщо, коли настане час, ти визнаєш мене перед людьми, то й я визнаю тебе перед своїм отцем.
— Але — твоє ім’я? — попросив я. — І хто він, твій отець, дивовижний чоловік, що ти так вихваляєшся ним?
Одначе він уже не відповів мені, а знову закутав собі плечі плащем і покрокував від мене вздовж берега, немов більше не мав що мені сказати. Настільки дивним він був, хоч і з тіла та кості — це я відчув руками, — що я вже не зважився йти за ним і турбувати його своїми питаннями. Повагавшись якусь хвилину, я повернувся до шатра і знову простягнувся відпочивати. Невдовзі я заснув і вже не бачив жодних снів.
Прокинувся я, коли сонце світило мені в очі з-за все ще гладкого, мов дзеркало, озера й гір, забарвлених у золотистий колір. На другому боці озера блищали колонади Тиверіади, схожі на сон, і все стало свіжим і гарним у моїх очах, немовби я прокинувся зі сну новим у новому світі. Обидва рибалки були вже на ногах, вони саме здійняли руки й молилися: «Слухай, Ізраїлю».
Але самотнього рибалки не було, як і його накидальної сітки. Недоїдки, що лишилися з вечора, він порозкладав був, немов віддаючи їх нам. Ми і з’їли їх залюбки, але нічого поміж собою не казали. Похарчувавшись, ми подалися назад до струмкової саги, зіпхнули човна на воду й сіли в нього. Я розглядався, щоб побачити самотнього рибалку, але його ніде не було видно, хоч увечері він казав, що піде сюди на ранкову риболовлю. Навіть слідів його я не побачив.
Рибалки почали веслувати сильними поштовхами. Човен розтинав воду, немов скло, в якому віддзеркалювалися гірські кряжі й вогненні пасмуги висхідного сонця. У мені все ще залишалося розкуте відчуття голості, немов із мене було скинуто одну марну зміну одежі за одною. Але що більше я думав про те, що сталося вночі, то більше я починав вагатися й запитувати себе — а може, часом, я таки бачив лише надзвичайно виразний сон? Як якийсь пустельник на Галілейському морі вмів би розмовляти грецькою?
Рибалки веслували, штовхаючи веслами і дивлячись у напрямі руху, жодного разу не озирнувшись. Веслували вони інтенсивно, немов хотіли якнайшвидше віддалитися від чужого берега. Сам я озирався назад і намагався розгледіти десь на березі самотню постать, щоб побачити його ще раз. Проте його більше не було видно. Врешті я спитав:
— А хто він був, той чоловік, біля вогню якого ми переночували? Ви впізнали його?
Рибалки сказали:
— Ти занадто цікавий, римлянине. Ми були не на своєму березі.
Але один із них мовив трохи згодом:
— Цілком можливо, що то був знайомий. Здається, я колись-то бачив, як він говорив до народу. А потім його відшмагали й вигнали з Галілеї. На це багато не треба. Іван розпрощався з головою, коли насмілився заборонити князю брати дружину свого брата.
Другий погодився:
— В лиці й очах було щось схоже на Ісуса Назарянина. Якби я не знав, що це неможливо, я б у першу мить подумав, що то вчитель. Але Ісус був вищим і серйознішим, і не таким лагідним, як той. Чи це не брат його, бува, або котрийсь його послідовник, який у страху переховується?
Неймовірна думка пройняла мене, мов блискавка, неабияк мене вразивши.
— Зараз же розвертайтеся! — гукнув я і підхопився на ноги в човні. Вони не послухали мене, доки я не пригрозив кинутися у воду й попливти до берега. Знехотя вони розвернули човен, і ми повернулися назад. Ще ніс не встиг ткнутися в берег, як я вже скочив у воду і, задихаючись, побіг назад до шатра. Там були місце для розпалювання вогнища і яма в землі, все, як ми лишили, але я нікого не побачив. Я ганяв, як навіжений, вздовж берега в обох напрямах, марно шукаючи бодай слідів від ніг, поки рибалки силоміць мене не вхопили й не змусили повернутися в човен.
У човні я затулив обличчя, картаючи себе за нерозум, бо не впізнав його, якщо то справді був Ісус Назарянин. Але потім мене опанувала невіра, і я подумав, що той чоловік був жива людина і такий, як я, — як я це власними руками відчував і дотикався, — і я не помітив був у ньому нічого божественного, наскільки я міг собі уявити щось божественне. Та й слова його здалися мені просто маячнею потьмареного розуму. Але, думав я, чому божественне має бути чимось, що відповідає моєму розумінню та уявленню? Можливо, божественність — це щось таке саме просте, як і хліб, яким він погодував мене, і вино, яке ми пили. Хто я такий, щоб розумувати, в який спосіб і в якій подобі син Божий має являтися людям?