Той пирснув глузливим сміхом і мовив:
— Ти що, захожий у Єрусалимі? Ти віриш свідченню розбійника більше, ніж високому синедріону й римському намісникові, який ухвалив йому вирок? Він не є юдейським царем. Він лише називає себе царем і блюзнить. Ще й на хресті блюзнить, кажучи про царський сад.
Книжник тугіше підсмикнув на собі плаща, аби тільки жоден кутас не торкнувся моєї одежі. Це образило мене, і я сказав:
— От я з’ясую все про цю справу.
Він погрозливо глянув на мене й попередив:
— Ти піклуйся про себе. А ти часом не один із отих? Багатьох він збаламутив, але більше цього не робитиме. Ти його не жалій. Він підбурювач народу, бунтівник, лихіший за розбійників обабіч нього.
Тут моя пригніченість вилилася гнівом, я штурхнув його, забуваючи про свого віслюка і свій статус, підійшов до центуріона, звернувся до нього про всяк випадок латиною, показав пальцем на книжника-юдея і мовив:
— Я римський громадянин, а отой юдей мені погрожує.
Центуріон допитливо подивився на мене в темряві, знуджено зітхнув і, дзенькаючи обладунком, зробив кілька кроків уздовж людського кола, від чого натовпу довелося позадкувати й розрідити місце перед хрестами. Потім він привітався зі мною латиною, щоби продемонструвати освіченість, але відразу ж перейшов на грецьку і сказав:
— Е, не метушися, друзяко. Коли ти справді громадянин, не личить твоєму званню гарикатися з юдеями тепер, напередодні Шабату.
Далі він звернувся до юрби, не особливо адресуючи слова старшині чи книжникам, і вигукнув:
— Ану забирайтеся звідсіля й покваптеся додому! Набазікалися вже вдосталь. Тут більше ніяких див не станеться. Біжіть, їжте свою ягнячу печеню, і хай застрягне вам кістка в горлянці.
З його слів я зрозумів, що крім тих людей, які були налаштовані вороже, в натовпі були й ті, які справді чекали на диво і сподівалися, що їхній цар ще самотужки зійде з хреста. Але вони мусили стояти мовчки трохи ззаду, тому що боялися своєї старшини і книжників. Дехто послухався центуріона і пішов собі до міста. Та й на дорозі тиснява розсоталася.
Центуріон запанібрата тицьнув мене в бік і запропонував:
— Ходи сьорбни оцту. Це все нас не стосується, хоч я зі службового обов’язку тут стою. Юдеї завжди вбивають своїх пророків. Якщо вони конче хочуть розіпнути свого царя з римською допомогою, римлянину не варто в це лізти.
Він завів мене поза хрести, де на землі лежала одежа розіп’ятих. Вояки поділили її між собою, і кожен відокремив собі власний клунок. Центуріон узяв з землі вояцький бурдюк і пригостив мене. З ввічливості я зробив ковток легіонерського оцту, він хильнув і собі, крекнув і зауважив:
— Краще напитися. Добре, що в мене це завдання лише до вечора. Сьогодні переддень Шабату, і не в юдейських звичаях лишати трупи отак ночувати.
І ще він сказав:
— Увесь Єрусалим — це немов сичливе гадюче гніздо. Що більше я зазнайомлююся з юдеями, то дужче впевнююся, що найкращий юдей — мертвий юдей. Тому це лише на добре, що напередодні свята на деревах при дорозі висять страшидла, які застерігають люд від ворохобні й від того, щоб позбавляти життя тих наших, які не бережуться. Але це безвинний чоловік і пророк.
Усе ще стояли сутінки, хоч вони час від часу світлішали до червонястого кольору і знову темніли. Повітря було пекучо-гаряче, і від нього спирало дихання. Центуріон подивився на небо й пояснив:
— Пустельний вітер, либонь, здійняв піщану хмару зі сходу, але такої похмурої хмари я раніше не бачив. Якби я був юдеєм, я би припустив, що сонце затуляє обличчя і небо в жалобі за божим сином. Адже отой Ісус твердив, що він син божий. Отож йому довелося померти болісною смертю.
Говорив він зі мною не надто шанобливо і спробував у напівтемряві обдивитися мій одяг та обличчя, щоб відгадати, що я за один. Спробував і реготнути, але сміх застряг у нього в горлі, і він знову звів погляд на небо.
— Тварини — й ті неспокійні, — мовив він. — Собаки та лисиці біжать на пагорби, а верблюди від самого ранку хвицаються біля міської брами, відмовляючись заходити. Це лихий день для всього міста.
— Лихий день для всього світу, — мовив я з гнітючим передчуттям.
Центуріон злякався моїх слів, заперечно здійняв руку і почав виправдовуватися:
— Поправді, це справа юдеїв, а не римлян. Прокуратор не хотів його засуджувати, він би відпустив його. Але народ хором ревів: «Розіпни, розіпни!» Їхній синедріон погрожував поскаржитися самому кесареві, що він протегує бунтівнику. Тому намісник умив руки в ритуальній чаші, щоб очиститися від невинної крові. Юдеї вили і радісно присягали взяти кров пророка на себе.