— Я натякнула Хузі про твою скруту, — пояснила Іванна. — Він розуміє, що князь має віддячити тобі щонайменше шовковою сукнею, якщо ти таки вшануєш його перегони своєю присутністю.
— Але якщо він тицьне мені щось зі старого Іродіядиного лахміття, я вважатиму це образою, — з притиском мовила Клавдія Прокула. — Певно, ти це йому втовкмачила. І взагалі я не потребую ніякого подарунка від юдейської шльондри. Те, що я отримаю, має бути з князівської скарбниці зовнішніх зносин.
Обертаючись до мене, вона пояснила:
— Ти найкраще знаєш, Марку, що я аж ніяк не марнославна, а просто зажурена жінка і люблю самоту більше, ніж публічне життя. Але якщо я погоджуюся з’явитися на публіці, мені треба, вже й заради Риму, вдягнутися відповідно до статусу мого чоловіка. Утім, це такі справи, які жоден чоловік по-справжньому не зрозуміє, хоч як би він не запевняв.
— Я й справді не зовсім розумію, — визнав я. — Таке враження, що для тебе ті перегони — важливіша річ, ніж Ісус Назарянин, шукати якого ти сюди приїхала. Воскреслий син Божий, можливо, саме будує довкола нас незриме царство, а ти думаєш більше про те, у що вбратися на втіху арабських князів і багатих конярів.
— Незримого мені вистачає щоночі вві сні, — відбуркнула Клавдія Прокула. — Кожну ніч мені сняться потойбічні чудовиська, і я не можу поворухнути кінцівкою і навіть крикнути, доки мені не починає здаватися, що я віддаю духа. А коли місяць, моя недуга дедалі більше загострюється, аж я боюся збожеволіти.
Пригнічений і захмелілий від вина, я повертався у грецький заїзд. На дорозі біля садового муру сиділа вбрана у волосяницю бабуся із затуленою головою, тож я її не впізнав. Але вона чекала на мене, привіталася, назвавши моє ім’я, і сказала притишеним голосом:
— Я піду попереду на берег. Ти йди за мною так, щоб тебе ніхто не бачив.
Вона пішла переді мною, а я покрокував слідом. Вона завела мене на безлюдний берег, де ніхто не міг побачити нас і почути, про що ми між собою говоримо. Лише там вона відтулила обличчя, і я впізнав у ній Сусанну. Проте вона не всміхалася мені, і в її привітанні не було радості. Навпаки, вона кректала, зітхала й заламувала руки, немов пройнята лютими муками сумління, і не знала, як почати. Я емоційними словами дорікнув їй за обман і запитав, де Натан і де мої віслюки й моя калитка. Вона ще дужче заохкала й запевнила:
— Я аж ніяк тебе не обманула і Натан теж не обманув, і ніщо ще не пропало. Навпаки, Натан возить віслюками пісок і глину для нового будинку митниці в Капернаумі, щоб не гайнувати час, за який ти платиш йому платню. За все він докладно тобі відзвітується. Доки ти бездіяльно лежиш тут, віслюки працюють за тебе і заробляють для тебе добрі гроші на додаток до твоїх старих багатств. Але далебі я не знаю, правильно я роблю чи ні, коли відкриваю тобі таємниці, і я б, напевно, не посміла прийти до тебе, якби ти не поцілував мене тоді в губи, хоч я — просто отака стара курва, і в мене й зубів уже небагато лишилося, хоча чимало моїх ровесниць-галілеянок мають іще цілі зуби. Не розумію, чого це так.
— Не базікай ти мені про свої зуби, — гарикнув я, — а зараз же розкажи, чи не чула ти чогось про Ісуса Назарянина.
Сусанна мовила:
— Так-так, ох-ох, — легко тобі мене лаяти. Тож знай, що Ісус Назарянин ще давно явився багатьом своїм учням на березі озера і їв разом із ними, навчав їх і зробив Симона Петра їхнім головним. Тобто він поставив Петра пастирем, який відтепер має годувати своїх ягнят. Але хай мене вхопить біс, якщо Петро коли-небудь згодиться годувати тебе як ягня чи пасти тебе, коли ти не Ізраїлів син і необрізаний. Не розумію, чому він на таку справу вибрав саме Петра, який навіть у Єрусалимі зрадив його до того, як проспівав півень. Петро, щоправда, з них найвищий і найдужчий, але загалом він надто гарячковитий чоловік, щоб наставляти інших.
— І вони самі звірили це все тобі? — недовірливо запитав я.
Сусанна зазітхала, склавши руки між колінами, й застогнала:
— Ой-ой, як болять ноги, і я б не здужала дійти сюди з Капернаума, але я перебралася човном митарів до Тиверіади, до поган. Я — лише проста стара жінка, і ніхто мені нічого не розказує. Але з вухами у мене все гаразд, і хтось таки мусить випатрати рибу, і засолити її в діжках, і випрати одяг чоловікам, і наварити їм їжі. І ото воно доводиться чути всяке-різне — і більше, ніж, може, мала б чути, адже всі вважають мене такою дурнуватою, що я нічого не розумію. Лише зі слабкості і з туги за Ісусом мені не спиться ночами. А буває, що і я йду вночі на берег молитися. Якщо тоді мені часом випадає почути щось таке, що не призначене для моїх вух, — то не моя провина, а радше воля Божа, бо проти його волі таке навряд чи може статися, якщо ті учні справді святі, як вони собі думають, і їх бере така пиха що ну, бо ж Ісус уже неодноразово являвся їм, кільком нараз, то там то тут, і навчав їх. А до Петра, Якова та Івана він найбільше прихильний, аж навіть лиця їхні стали палахкими. Їх видко в темряві без світильника й ліхтаря.