У такому змаганні, де досить рівні за силою запряжки шалено пориваються вперед, практично неможливо відірватися від інших більш як на одне коло. Останні запряжки загачують доріжку, і візник, що відірвався від суперників, лише безглуздо випробовуватиме фортуну, якщо намагатиметься проїхати повз них. Біла запряжка цілковито збилася з такту, бо засліплений ударом батога боковий кінь відчайдушно крутив головою. Її візничий втратив самовладання, махав руками, вигукував прокльони і грозив кулаком Іродові, коли проминав його ложу. А ось чорна запряжка почала наздоганяти дужих коней і ваговиту колісницю брунатної запряжки. Клавдія Прокула стояла, кричала й тупала позолоченими сандаліями по підлозі в ложі.
Я не в змозі був рахувати кола і не бачив виразно, що відбувалося, але раптом із громади запряжок вижбурнуло на середину поля сирійську колісницю разом з кіньми, немов із катапульти. Коні перекинулися перевертом, а візничий, усе ще обмотаний віжками навколо пояса, вилетів із колісниці просто під копита з їхнім божевільним махом. І не можу сказати, чи був його передсмертний зойк страшнішим за передсмертний крик котрогось коня.
Невдовзі біла запряжка випірнула обіч запряжки, яка об’їздила поворотний камінь, і притисла колісницю супротивника до того каменя так, що вона на повній швидкості перекинулася. А ось арабська запряжка встигла проскочити неушкодженою. Можливо, це сталося завдяки засліпленому коню, адже якби він бачив, то, думаю, не пхався би занадто близько до колісниці. Той візничий, що упав з ризиком для життя, заледве встиг скерувати своїх коней на середину поля, щоб їх не затоптала наступна упряжка. Я не міг не поважати майстерність візничих. Візничий побачив, як назустріч біжать наймити, зробив кілька кроків і впав долілиць на землю, не в змозі вже встати.
Тут знову завзято пішли ставки. Скидалося на те, що у фаворі опинилася брунатна запряжка римського командира комонників, і багато хто ставив на неї проти Іродової запряжки, а надто араби, які простягали пальці, махали плащами і, зрікшись своєї запряжки, воліли вибирати римську, а не Іродову. Іродова запряжка вже неодноразово намагалася перегнати римську, але візничий-римлянин холоднокровно перепиняв їй шлях своєю колісницею й вимахував свистливим батогом. Ірод підвівся в ложі, затупотів ногами і голосно загукав, закликаючи свого візничого силоміць протиснутися повз римлянина. Всі коні були вже змилені, і в повітрі вилася хмарами курява, хоч доріжку ретельно зволожили перед заїздом.
Утім найдивовижнішим було те, що біла запряжка завдяки своїй швидкості непомітно вийшла на третє місце, хоч легка колісниця вже зазнала чимало сильних ударів. Трохи змучені, гарні білі коні знову побігли в такт один з одним, витримуючи його з разючою вправністю. Засліплений батогом кінь здійняв голову й заіржав. Візничий схилився, щоб погомоніти до нього, і той уже не шарпався нарізно від побратимів.
Знову котрась запряжка зійшла з дистанції, коли від її колісниці відлетіло колесо. Візничий устиг повернути запряжку так, щоб упасти не під ноги іншим, а на середину поля, але відлетіле колесо покотилося по доріжці, і брунатній запряжці, яка під’їжджала ззаду, довелося обминати його. Візничий Ірода скористався цієї нагодою. Не боячись збити такт, він потягнувся вперед у колісниці, шалено зашмагав коней і таки перегнав римську запряжку. Народ підскочив на ноги з вигуками й вереском, а Клавдія Прокула підстрибувала і кричала з радості, дарма що їй було ганебно тішитися з поразки римської запряжки. Однак її поведінку дуже прихильно сприйняв довколишній люд, і багато хто всміхався їй.
Запряжок поменшало, але ті, що їхали останніми, завадили візничому Іродової запряжки скористатися здобутим відривом. Закривавлений, зі здертою шкірою на половині обличчя, ідумейський візничий озирнувся, подав йому знак рукою і від’їхав трохи вбік, щоб його пропустити. Після того він свідомо й навмисно перепинив шлях римській запряжці й пригальмував. Це сталося на прямій, а не на повороті, і візничий-римлянин з люттю вигукував йому прокльони, бо, певна річ, його поведінка суперечила правилам. Ну але ж хто це зміг би довести, і завжди він міг вигадати якийсь привід, чому він так учинив. Араби, які поставили на римську запряжку, й собі почали гукати і грозити кулаками, але тут біла запряжка з колісницею шугнула зовнішньою доріжкою і повз римлянина, і повз ідумеянина, доїхала раніше від них до повороту, а після нього знову змогла вгризтися у внутрішню доріжку впритул за Іродовою запряжкою. Вся публіка оніміла й на мить перестала кричати, бо ніхто не міг подумати, що щось таке можливе.