— А до речі, хто тепер римський проконсул в Юдеї? — запитав я. — Певно, я мав би це знати, але я захожий у місті. Я з Александрії, в якій провчився всю зиму.
— Понтій Пилат, — відказав він і глянув на мене погордливо. Мабуть, я здався йому мандрівним софістом.
Я дуже здивувався.
— О, я його знаю! — вигукнув я. — Чи принаймні з його дружиною я бачився в Римі. У нього дружина — Клавдія, з роду Прокулів, так?
Я справді колись давно гостював у римській оселі Прокулів, слухаючи читання нудного твору. Він мав на меті продемонструвати, скільки всього домоглися Прокули в Азії на благо Риму. Але вино та інше частування були пречудові, і я завзято розмовляв із Клавдією Прокулою, хоч вона набагато старша за мене. Вона справляла враження чутливої жінки, і ми обоє навперебій запевняли одне одного, що залюбки зустрінемося знову. І це не була проста ввічливість. Утім, з тієї чи тієї причини ми більше не бачилися. Туманно пригадую, що я чув, ніби вона захворіла і виїхала з Рима. Ти, Тулліє, ще настільки молода, що навряд чи її пам’ятаєш. Вона зналася і з кесарським двором до переїзду Тиберія на Капрі.
Ця інформація здивувала мене так, що на якусь хвилину я забув про час і простір, згадавши натомість власну юність і свої перші розчарування. Центуріон повернув мене в дійсність, кажучи:
— Якщо ти друг проконсула, громадянин і захожий у місті, я би щиро радив тобі триматися римлян на час святкування Песаху. Фанатизм у юдеїв надзвичайний під час їхніх релігійних свят. Тому проконсул особисто піднявся з Кесарії до Єрусалиму, щоб на місці негайно приборкати можливу ворохобню. Може, люд заспокоїться, після того як домігся розпинання святого чоловіка, але тут ніколи не можна поручитися. Його прибічники в усякому разі поховалися і навряд чи вдаватимуться до заворушень, адже цей чоловік уже не зійде з хреста.
Обійшовши хрести, він зупинився перед ними, пильно подивився на царя в колючому вінку й на обох розбійників і зі знанням справи зауважив:
— Невдовзі він помре. Юдеї побили його під час нічного арешту і припровадження до синедріону. Проконсул звелів відбатожити його за римським звичаєм, щоб люд відчував до нього жаль і щоб у всякому разі пришвидшити його смерть. Як ти знаєш, добряче шмагання батогом перед розпинанням — це акт милосердя. Але отим іншим треба переламати голінки, щоб вони обидва повисли, не опираючись на ноги, і задихнулися до вечора.
Тут я почув такий страхітливий крик тварини, якого ніколи раніше не чував. Навколо пояснішало, темрява перейшла в по-моторошному тріпотливу червінь, і юрба злякано заворушилася. Я побачив, як мій віслюк здибився і з усіма в’юками побіг дорогою назад, геть від Єрусалиму. Кілька людей, які там ішли, силоміць його зупинили. Витягнувши голову, він іще раз крикнув жахливим голосом, немовби в його зойку вилилася тривога всієї природи. Я мерщій кинувся на дорогу. Мій віслюк більше не хвицався, але все його тіло трусилося і він геть увесь був мокрий від поту. Я намагався поплескати й заспокоїти його, проте лагідна перед цим тварина сердито потяглася головою і спробувала мене вкусити. Хтось із тих, що стримали були її, зауважив: усі тварини того дня були мов біснуваті. Таке часом буває, коли дме пустельний вітер.
З-під брами кинувся на допомогу начальник ослячих погоничів, подивився на упряж і тавро на вусі у віслюка і з притиском мовив:
— Це один із наших віслюків. Що ти йому зробив? Ти муситимеш відшкодувати збитки, якщо віслюк захворіє і його доведеться забити.
Я й сам стривожився через віслюка, бо в такому дивному і тремтливому стані ніколи ще не бачив жодного живого створіння. Я почав розв’ючувати його і виправдовуватися, кажучи:
— Та ви, єрусалимці, як подуріли всі. Нічого поганого я віслюку не зробив. Він боїться запаху крові та смерті, бо ж ви розіп’яли свого царя.
Але наша сварка урвалася і вантаж випав з моїх рук на дорогу, позаяк цілий світ сповнився дивним звуком, схожим на неомірне зітхання, і земля задвигтіла в мене під ногами. Таке я одного разу вже спізнавав, а тепер мені гадалося, що я знаю, чим викликані затьмарення сонця, пручання тварин і власне моє пригнічення, від якого я аж задихався. Я розумів, що саме зараз нерозумно заходити до міста і знаходити собі дах над головою, хоч я з дорогою душею простягся б на ложу, закутався з головою і спробував би забути про весь світ.
Я дав погоничеві срібного динара і сказав:
— Не сварімося в таку хвилину, коли земля двигтить із муки. Візьми мої речі та подбай про них. Пізніше я заберу їх у тебе біля брами.