Після повороту римлянин вибрав зовнішню доріжку й легко порівнявся з ідумеянином. Він пречудово би встиг випередити понівечену запряжку перед наступним поворотом, але натомість притримав коней і холоднокровно вдарив ідумеянина батогом по голові, аж той упав на коліна в колісниці. Брутальний вчинок знову породив крик у народі, і багато хто вигукував прихильні слова, але спалахнула й ненависть до римлян, і я побачив, як по лавах на трибунах люди б’ються рукопаш.
Утім, тривало це хіба що один подих — так швидко все сталося. Ідумеянин з натугою підвівся в колісниці і спонукав коней на останнє зусилля, перегнав римську запряжку й умисно повернув коней упоперек перед нею. Це вже було не змагання, а смертовбивство. Великі гніді коні повним ходом наскочили на ідумейську запряжку і впали на її коней. Від раптової зупинки на повній швидкості римлянин вилетів із колісниці головою вперед і, незважаючи на шкіряний щиток і шолом, розчерепив собі голову об бордюрний камінь перед рядами глядачів і лишився розслаблено лежати на доріжці. Ідумеянин теж до завершення змагання помер від травм, завданих кінськими копитами.
Для подолання затори ті запряжки, що ще лишалися на доріжці, мусили пригальмувати. Візничий Іродової запряжки гарикав і вимахував батогом так, що наймити, які намагалися винести римлянина з доріжки, кинули його на землю і побігли з дороги, щоб урятувати собі життя. Візничий спробував змусити чорних коней проскакати через труп римлянина, але вони не були військовими кіньми й не хотіли навмисно затоптувати людину копитами. Здиблюючись, вони підхопилися на задні ноги і кидали колісницею так, що вона ледь не перекинулася.
Мало не кроком візничий арабської запряжки ту ж мить скерував своїх білих коней у тісному просторі повз Іродову запряжку. Колесо колісниці наскочило на бордюрний камінь і перехопилося через нього, проте колісниця не перекинулася і дісталася до поворотного каменя до того, як візничий Іродової запряжки встиг об’їхати тіло і поновити такт у своїх коней. Хоч як це було неймовірно, а біла запряжка з її поганою прикметою лідирувала в змаганні, і лишалося вже не так багато кіл. Тепер настала моя черга зірватися на ноги і кричати, і мій крик підхопили всі араби на трибунах. Однак на перегоновій доріжці, яка не мала покриття, поробилися вибоїни, мов на зораному полі, й вона стала небезпечною для візничих.
Візничий чорної запряжки вперше знетерпеливився, почав шмагати коней і спробував, і то не один раз, силоміць протиснутися обіч білої запряжки. Але швидкість і гарний такт арабських коней урятували запряжку, і тій легенькій колісниці не знадобилося оминати поворотні камені геть упритул — завдяки швидкості запряжка могла заходити в поворот широко, і чорна Іродова запряжка вже не встигала знівелювати розрив.
Крім них, на доріжці лишилося тільки три запряги. Біла запряжка намагалася проїхати повз них по-чесному зовнішньою доріжкою, а от візничий Ірода загарикав і звелів їм збочити й дати дорогу. Візничі двох запряжок у страху підкорилися, але третя, яка складалася з лагідних і витривалих коней і на яку ніхто не покладав надії, відмовилася поступатися дорогою. Іродів візничий знову навмисно зашмагав своїх коней, порушив такт, наїхав маточиною в колесо тій колісниці і легко перекинув її завдяки швидкості й вазі, що аж візничий дуже травмувався і вирішив зійти з дистанції. Решта дві упряжки, які не вибули з перегонів, і далі обережно їхали по доріжці, покладаючись на фортуну, що ще могла урвати біг претендентів на перемогу.
Утім цього не сталося. Після помаху прапора по-ластів’ячому швидкі білі коні, не збиваючись із такту, домчали до перемоги. Публіка зайшлася криком і славила також Іродових коней, які відстали на якихось два корпуси. Обидва візничі керували запряжками, їдучи добропорядно поруч, вони спинили коней і з лицемірною повагою привітали один одного, поздоровляючи з тим, що добре позмагалися. Вождь арабського племені вискочив через поручні ложі на доріжку і побіг у майорливому плащі вітати своїх коней. Він балакав до них, поплескував і, обливаючись сльозами, цілував заплилі очі коню, травмованому ударом батога. На трибунах виникли бійки, але вартові швидко їх угамували. Ті, в кого програла ставка, намагалися принаймні вдавати, що задоволені гарним змаганням.
Поздоровити мене прийшов банкір разом з ідумеянським купцем і при мені негайно сплатив йому сто золотих, які програла Клавдія Прокула. Мені він відрахував сто вісімдесят золотих. Коли я відняв від них сорок золотих, мій виграш становив сто сорок золотих, що для багатьох людей у світі означає ціле невелике майно. Тож я не злостився на Клавдію Прокулу.