Тут, звичайно, треба згадати, що мені самому снився білий кінь уночі після бурі. Сон з тієї чи тієї причини був таким потужним, що я прокинувся від власних сліз. Тож можливо, що я б у кожному разі пригадав той сон і сприйняв би його як передвістя, побачивши гарну білу запряжку, і що я із власної ініціативи поставив би на неї. Однак це не цілком певно. Адже коні зашпорталися й упали на коліна, виїжджаючи на перегонову доріжку. Хай би й не вірив у прикмети, але розумний чоловік усе ж не чинитиме всупереч ним. Тому я відчував на собі обов’язок віднайти дівчину, в якої помер брат, і я не мав іншої підказки, аніж слова самотнього рибалки про те, що вона тієї ночі оплакувала брата у грецькому театрі.
Клавдія Прокула запропонувала мені піти з нею на бенкет Ірода, хоч мене не було запрошено. Мабуть, вона вважала таку свою прихильність вартою ста золотих. Однак я не мав бажання непрохано штовхатися серед тих сотень, яких Ірод Антипа з політичних міркувань уважав за потрібне почастувати, і Клавдія Прокула не образилася, коли я розлучився з нею, хоча, мабуть, мала мене за дурня, що не скористався такою нагодою.
Цирк порожнів, а на вулицях Тиверіади був наплив людей з усіх народів, і я мав великі підозри, що вечір стане неспокійним, незважаючи на загони вартівників і на легіонерів, відряджених на підтримання порядку. Я легко знайшов маленький грецький театр, але жодного оголошення про виставу не побачив. Утім, брами було відчинено, і на рядах лавок, як я спостеріг, розтаборився прибулий до міста бідний люд, який не знайшов собі даху над головою. Дехто навіть розпалив вогонь і готував на ньому їжу, тож я міг лише здогадуватися, який вигляд матиме назавтра гарний новий театр.
Я спустився у прохід між сценою і глядацькою залою, і ніхто не завадив мені пройти в підвали, де зберігають сценічний інвентар і де інколи ночують артисти-гастролери, якщо не мають патронів, які примістили би їх у себе. Все було безлюдним і порожнім — і певною мірою примарним, як завжди під театральною сценою після того, як розійшлися актори, немов персонажі й репліки зіграних п’єс і далі невидимо лишаються в повітрі. Як на мене, отакі темні підвальні покої театру завжди чимось нагадують потойбіччя, таке, як його змальовують поети. З яким же захватом я біг колись після вдалої вистави попід сцену, щоб занести подарунок комусь із артистів, гра якого мене схвилювала, і щоразу мене огортало холодне відчуття нереальності. Після того як артист скидає з себе одежу, він уже не та сама істота, що на сцені.
Ходячи в тих потойбічних кімнатах, я відчув, наскільки я за короткий час відійшов від колишнього свого життя й від усього, що раніше давало мені радість і насолоду. Все колишнє було лишень спогадом, який краяв мені душу, коли я зрозумів, що вже ніколи не зможу його впіймати таким самим. Мені здалося, що я бачу примару, коли назустріч мені в темному проході вийшов, спотикаючись, дід-грек з роздутим животом і напухлими від надмірного пиття вина очима. Він погрозив мені ціпком і, лаючись, запитав, що я шукаю і як потрапив під сцену.
Заспокоюючись, я спитав, чи не квартирує хтось у кімнатах театру. Він іще дужче розгнівався й загукав:
— Ти часом не про тих мандрівних єгипетських негідників, які брехливими вивертами обдурили мене й накликали на мене біду, принісши труп до театру? Вони втекли вночі, не віддавши боргу. Я хотів би добратися до них напевно ще щиріше, ніж ти.
Я мовив:
— Мені розповіли, що я знайду тут дівчину, яка втратила брата. Я до неї маю справу.
Дід недовірливо роздивився мене й запитав:
— А ти часом не один із них і чи не умишляєш ти чого? Я тримаю дівчину в заручниках, забравши у неї одяг і взуття, й не випущу її, доки борг не буде виплачено до останнього гроша.
— Мене послано викупити її, — пояснив я і подзенькав калиткою. — Веди мене до неї, і ти не пожалкуєш про свої зусилля.
З ваганням і недовірою дід провів мене проходом і відсунув засув на дверях маленької комірки. Коли він відчинив дерев’яні двері, я побачив при світлі, що йшло із заглибини в стіні, худу голу дівчину, яка щулилася в кутку зі сплутаним волоссям на лиці й немов завмерла в горі, адже вона не ворухнулася, коли ми прийшли. У комірці не було ні чашки з водою, ні їжі, ні бодай якоїсь накривки.
— Вона хвора? — запитав я.
— Вона — шкодлива дівчина і тільки дерла мені бороду, коли я спробував змусити її танцювати біля брами, — пояснив дід. — У місті — наплив гостей. Може, їй кинули би грошей, якби вона потанцювала. Зрозумій, що мені довелося заплатити за похорон її брата, щоб ніхто не дізнався, що вони принесли труп до театру. Багато чого й іншого заборгували мені ті облудні єгиптяни.