Вона пояснила:
— Доки жив мій брат, ми покладалися одне на одного, і я не була сама-самісінька на світі. Але коли він помер і ми його поховали, я відчула себе беззахисною і зрозуміла, що куди б я не подалася, мене супроводжує неталан і я беззахисна, а тому не хочу більше жити. Я не можу ні їсти, ні пити, все тіло моє розслаблене, і я не хочу більше дивитися ні на що в світі, не хочу чути жодних звуків, не хочу відчувати жодних запахів і смаків. Я сита всім донесхочу і горюю за своїм братом.
— І я не розумію тебе, — вела вона далі. — Твої гроші — це, напевно, якась нова брехня і принада, щоб я й далі жила своїм геть марним життям і, не маючи захисту, наражалася на нові й нові удари недолі. Ні, ні, забирай свої гроші і краще лиши мене тут умирати на самоті, щоб я більше не розчаровувалася, адже нарешті я опам’яталася в цьому світі беззахисності й розпуки.
Дід-грек повернувся в комірку, приніс їй хліба й каші в мисці і тремтючими руками налив їй вина в чашку, пропонуючи їй випити.
— Одначе ходіть до моєї кімнати сценічного сторожа, — запросив він. — Там світліше і є ложе. Я зроблю так, щоб вам було зручно.
— Думаю, всяке місце непогане, — сказав я. — Ти просто лиши нас удвох, бо ми маємо дещо обговорити між собою.
Він послужливо пообіцяв, що в нас буде змога побути вдвох хоч до ранку. Якщо ми захочемо ще вина, ми можемо прийти і взяти в нього. Він вийшов, тримаючи посудину з вином під пахвою, і Міріна почала їсти, спершу знехотя, але потім дедалі жадібніше, доки миска не спорожніла й від хліба не лишилося ані крихти.
Попоївши, вона запитала:
— Що такого поганого в моєму танці й чому мене спіткало прокляття, аж я не довіряю вже своєму тілу, а лише боюся? Ти сам бачив, як я танцювала на кораблі, і танцюю я аж ніяк не для принаджування чоловіків, а щоби порозважати і схвилювати своїм умінням. А те, що я, танцюючи, гола — ну то від одягу, коли він колишеться, я лише заточуватимуся і втрачатиму рівновагу, і в моєму худому тілі небагато є на що дивитися, адже в мені є лише натреновані м’язи і навіть грудей нема, які би принаджували. Не розумію, чому юдеї так нещадно закидали мене камінням.
Вона показала синці на тілі й погано загоєний забій на голові під волоссям і розповіла:
— Ми попросили їжу в селі й хотіли в нагороду якнайкраще порозважати їх співом, музикою і моїм танцем. Але вони б закаменували мене на смерть, якби нас не було так багато. Мене муляє відчуття, ніби я зробила щось недозволене, і, певно, я вже ніколи не зможу танцювати як раніше.
Я поміркував над її розповіддю й пояснив:
— Думаю, я розумію, від чого в них така злість. Мені розповідали, що княгиня Іродіяда звеліла дочці танцювати перед розпусним Іродом Антипою, щоби схилити його віддати на страту одного юдейського пророка, який погано висловлювався про княгиню. Тому в цьому куточку землі побожні юдеї ненавидять поганський танець.
Міріна похитала головою і сказала:
— Раніше я пишалася своїм умінням і любила вільне й мінливе життя артистки. Але нас спіткала біда за бідою, тож мене заполонила тривога і я боялася кожного прийдешнього дня. Те, що втопився брат, було останнім нещастям, яке мене розчавило.
Утім, виливши свою тривогу, вона почала чудуватися, розкрила калитку, обмацала золоті й запитала, з якого дива я захотів дати їх їй і як узагалі я її знайшов. Я розповів їй про самотнього рибалку і мою ставку на перегонах і врешті сказав:
— Думаю, той чоловік з великої віддалі почув понад озером, як ти плачеш тут у театрі під сценою. Але як це можливо і як він знав, що твій брат помер, — цього я не насмілюся пояснювати. Так чи так, а гроші належать тобі, і ти вільна йти собі й приходити, як хочеш.
Міріна замислено наморщилася й попросила:
— Опиши мені того чоловіка. Чи не був він таким, що, здавалося, він багато настраждався і геть знеможений? Чи не мав він лагідне й серйозне обличчя, аж ти не можеш це обличчя забути? Чи не мав він рубців на зап’ястках і ногах?
Я натхненно мовив:
— Ти кажеш про того самого чоловіка. Отже, ти бачилася з ним.
Міріна пригадала й пояснила:
— Утікши від розлючених юдеїв, ми не мали що їсти, крім колосків, яких нарвали на полі. Врешті ми знайшли криницю і, пригнічені, вирішили заночувати коло неї. І тоді прийшов той самий чоловік, дуже стомлено дибаючи дорогою, й попросив: «Дайте мені пити». Але всі ми були злі на юдеїв. Чоловіки не підпустили його до криниці, а мій брат насміхався з нього, вигукуючи: «Хай би ти навіть у юдейському пеклі був, а я б і пальця в воду не вмочив, щоб відживити тебе, бо ти проклятущий юдей!» Проте мені врешті стало його шкода. Я зачерпнула йому води, дала йому напитися й помила йому зранені ноги, бо сам він був не в змозі, і ніхто не стримував мене від цього. Узагалі, артисти — це ті, хто розуміє людей. Мабуть, і мій брат просто жартував і врешті, звісно, пустив би його до криниці. Ми в ту хвилину були всі люті на юдеїв. Коли він напився і я помила йому ноги, він лагідно подивився на мене, поблагословив мене і сказав: «Те, що ти вчинила мені, це ти вчинила тому, хто мене послав. За цей єдиний твій вчинок тобі багато пробачиться. Будуть князі й царі, які заздритимуть тобі, бо ти дала мені попити води, коли я мав спрагу».