— Він воскрес із мертвих, — запевнив я. — Тому він син Божий, і я маю підставу гадати, що він має всю владу на небі й на землі. Нічого такого раніше не бувало. Поперед своїх він попрямував до Галілеї. Ти, швидше за все, бачила його саме тоді, як він був у дорозі. Він пообіцяв зустрітися ще зі своїми на горі.
— Але, — розсудливо заперечила Міріна, — як він міг відчувати спрагу, якщо він справді син Божий?
— Звідки мені знати? — роздратувався я. — Я сам відчував пальцями сліди від батога на його спині, якщо це таки був він. Я можу потвердити, що він — тіло і кість. Він людина серед людей, але водночас син Божий. І не питай мене, як чи чому воно так, бо, думаю, саме це є найдивовижнішим у ньому і саме такого раніше не бувало. Тому і його царство не може бути просто земним царством, як уявляють собі юдеї.
Міріна роздивилася довкола великими очима, в страху обміркувала мої слова й урешті пояснила:
— Якщо воно так, як ти кажеш, він прислав тебе до мене замість мого померлого брата і аж ніяк не лише через гроші. Так він пов’язав нас, як пов’язують за ноги пару голубів. Мені теж хочеться до його царства, яким би воно не було, — головне, щоб воно не скидалося на це земне життя, бо цим життям я вже сита донесхочу. Ходімо разом на гору і впадімо разом на землю перед його обличчя, щоб він узяв нас до свого царства, так, як він дав тебе мені в брати, а мене — тобі в сестри.
— Міріно, — запевнив я. — Я не бажаю і не потребую сестри. Поправді. У цьому ти дуже помиляєшся. І я в жодному разі не візьму тебе з собою на гору, бо я ще не знаю, чи знайду я навіть сам туди дорогу. Хтозна, чи не вб’ють мене його учні, гадаючи, що я шпигую за їхніми священними таємницями. Спробуй зрозуміти: вони вірять, що його царство — лише для обрізаних юдеїв. Вони не пустять туди римлян чи греків і навіть самарян, бо ті не визнають їхнього храму. Все це складніше й небезпечніше, ніж ти думаєш. Але якщо ти пообіцяєш бути чемною і не турбувати мене, то, зустрівши його, я повернуся до тебе розповісти тобі про нього, якщо він часом іще на горі не братиме до свого царства тих, кого визнає за своїх. У такому разі я вже не повернуся, але сподіваюся, що все ж таки ти згадуватимеш мене добрими думками.
Шпарко Міріна жбурнула калитку мені в очі.
— Нехай так, — з гіркотою сказала вона. — І за соломинку вхопиться, хто топиться. Тому я була готова вхопитися за Ісуса Назарянина й узяти тебе собі в брати, дарма що ти не гідний мого брата. Ми розуміли одне одного з півслова і з позирку, сміялися з однакового і жартували з усього що можна, з голоду та й навіть з принижень, щоб витримувати жалюгідне життя артиста. Іди геть, бездушний, бо ти думаєш купити людину за гроші. Давай поквапся на гору в гарному настрої, от тільки мені цікаво — щó то за царство, в яке тебе пустять, якщо ти покидаєш мене, щоб я тривожилася і вмерла? Що знаєш про беззахисність ти, багатій?
Я роздивлявся її і зрозумів з недоброго погляду її зелених очей, що вона справді з горя й затятості ладна повіситися в цьому душевному стані, бодай щоб допекти мені. Говорила вона так переконано, що мене почав гризти сумнів. Може, Ісус Назарянин і справді так задумав, щоб я розм’як і взяв Міріну собі в сестри, хай це й було безглуздям. Я починав розуміти, що його царство — це не лише те, що приємно; воно ставить вимоги, відповідати яким нелегко.
— Сестро моя Міріно, — кисло мовив я. — Тоді ходімо разом, і потім не винувать мене.
Але Міріна не вдовольнилася цим. Вона зажадала:
— Не говори зі мною з такою гіркотою. Якщо ти береш мене з собою, роби це як брат, з добрим настроєм. А то мені не буде чого йти за тобою.
І мені не лишалося нічого іншого, як по-братньому обійняти її худорляве тіло, поцілувати її в щоки й утішити добрими словами. Вона ще трохи пустила сльозу, але далі ми разом вийшли з театру, і дід-грек не зупиняв нас, а мугикав щось собі під носа, сидячи біля глека з вином у воротарській будці.
Сонце щойно зайшло за гори. У галасливому місті засвічувалися незліченні лампи й вогонь під казанами. Я так квапився повернутися на курорт, що не здогадався купити Міріні новий одяг. Через її сценічне вбрання і оздобне взуття багато хто із зустрічних вигукували до неї закличні слова. Я наморочився, доки безпечно вивів її з міста на дорогу до курорту. Якесь передчуття запевняло мене, що Ісусові учні саме цієї ночі рушать у дорогу, щоб попрямувати на гору, і вони не могли би вибрати кращого часу, адже назавтра люд подасться з Тиверіади в різні частини краю, і мандрівці на битих шляхах не привертатимуть до себе жодної уваги. Тому я поспішав.