Аж у грецькому заїзді, захеканий і спітнілий, при світлі яскравих ламп, я похопився, що діяв нерозумно. Делікатний господар заїзду, який звик без подиву спостерігати витребеньки багатіїв, прийшов до нас, обдивився Міріну з голови до ніг і докірливо сказав мені:
— Та ти просто невситима утроба, римлянине. Спершу привів із собою дівчину-юдейку собі на забаву і не сказав про це нічого, бо тримав її в кімнаті за завісами. Але це вже занадто, що ти ввечері святкового дня тягнеш з собою до мого будинку нечупарну артистку, яка, коли ти заснеш, почне пропонувати себе за кілька драхм іншим мешканцям, викличе осуд і, йдучи звідси, ще й постільні речі вкраде. Знаю я артистів.
Його очима я обдивився Міріну згори донизу й побачив, наскільки торочкувато-потертий і заяложений у неї короткий плащ танцюристки, і наскільки стерся колір її оздобних черевичків, і наскільки ще й брудні в неї коліна. Обличчя її й досі було спухле зі сліз, тож можна було подумати, що вона прийшла просто з оргії. Під пахвою вона тримала братову п’ятиголосу флейту, і не сказати, щоби флейта була чимось на кшталт рекомендації, коли намагаєшся поселитися в дорогому заїзді. Я розумів господаря заїзду, а Міріна похнюпила очі в землю й воліла тримати язика за зубами, хоча, мабуть, сказати могла би багато що. Утім слова господаря заїзду образили мене, бо цим він поставив під сумнів мою розсудливість, хоч я багато поїздив і був громадянином. Мене пройняла безглуздість усього, і я схопився обома руками за голову й вигукнув:
— Ти геть помиляєшся, чоловіче добрий! Ця дівчина — моя сестра. Ми розсварилися на кораблі, їдучи з Александрії, і вона на зло прибилася до артистів. Я знайшов її в театрі в Тиверіаді, й вона сита по зав’язку своєю авантюрою. Стривай, доки вона викупається, зачешеться і пристойно вдягнеться. Мовчи задля її репутації, і ти не пожалкуєш.
Господар заїзду повірив мені лише почасти й сердито пробуркотів собі під носа, що навіть найп’яніший мешканець, який тишком-нишком притягує лярву до кімнати в заїзді, досі ще не додумався називати її своєю сестрою. Але зрозумівши, що я не п’яний і що я знався з Міріною ще раніше, а не просто вхопив її на вулиці, він впустив нас і послав невільницю завести Міріну на купіль, сказав перукарю завити їй волосся, а гардеробнику — розкласти в кімнаті одежу, щоб я купив те, що потрібно. Я хотів для Міріни лише пристойне дорожнє вбрання, яке не привертатиме уваги, але, повернувшись із купелі, вона будь-що забажала приміряти різні убори й роздивитися себе спереду і ззаду в люстро, яке тримала невільниця, аж мені це геть надокучило, і я впав долілиць на ложе й затулив вуха руками, щоб не чути їхньої нестерпної балаканини.
Бачачи, що я не на жарт розгнівався, Міріна поскидала одяг на купу, відіслала невільницю, сіла біля мене, обережно торкнулася мого плеча й мовила:
— У жінки легшають туга й розчарування, коли в її тіло втирають запашні масті, коли їй роблять нову зачіску і дають вдягтися в добру одежу. Але спробуй згадати, що мої розлізлий плащ і зношені черевички були б мені куди миліші, якби я в них мала змогу поділитися шматком ячмінного хліба з моїм живим братом. Ти б хоч намагався сміятися, як оце я намагаюся сміятись і розважати тебе своєю поведінкою, щоб ти забув лихі думки.
Я стиснув голову руками й заремствував:
— О сестро, я буду радий, якщо журба відляже тобі від серця, але твоя тривога передалася й мені. Уже пізня ніч, і з кожною хвилиною мене мучить дедалі більший страх. Не знаю, чого саме я боюся, але в серці своєму я молю Ісуса Назарянина, щоб він не покинув нас. Не кажи мені про волосся й одежу. Мені й самому однаково, у що я вдягаюся або що я їм чи п’ю, коли наближається час сповнення і він невдовзі явиться своїм.
Міріна пригорнулася до мене, оповила мене руками, притулилася худою щокою до мого плеча й тихо спитала:
— А ти справді щиросердо назвав мене сестрою? Якщо так, мені нічого більш не треба. Саме отак я спала у братових обіймах, приклавши голову до його надійного плеча.
Минула якась хвилина, а вона вже заснула в моїх обіймах, схлипнувши ще кілька разів уві сні. А ось мені через мій неспокій сон не йшов на очі. На межі сну й неспання мені привиділося божевільне видіння. Я постарішав, мав сиву голову й прямував нескінченною дорогою в пустелі босоніж і в пошарпаній одежі. Зі мною мандрувала, змарніла й худа, Міріна з ношею на плечах, а позаду їхала на кошлатому віслюку Марія з Беріту, така потовстіла і з такими рівчаками невдоволення в куточках рота, що я вже впізнавав її лише з очей. Десь удалині попереду мене простувала ясна постать і часом озиралася, але хай як я поспішав, а знав, що ніколи її не наздожену.