На узбіччі й біля кожного мосту через короткі проміжки були розставлені на сторожі легіонери. Римські урядники, вочевидь, вирішили цього дня натрусити доброго вилову, адже легіонери зупиняли кожен транспорт — віслюків, верблюдів, коней і волові запряги, щоб зібрати дорожнє мито. Пішоходів вони з цим митом не чіпали, але часом викликали з людської маси котрогось підозрілого з вигляду чоловіка, допитували його й оглядали, чи нема в нього зброї.
Коли ми почали спускатися косогором у глибину Галілеї, мені здалося, наче весь галілейський край — це суцільний сад. Такими густими були посадки край дороги. Побоюючись римлян, багато пішоходів без жодної причини відбігали на узбіччя, коли бачили легіонерів на сторожі. А ось місцеві рільники підбігали до дороги, лаялись і ремствували, що ті юрби, оминаючи сторожові пости, толочать їхні посадки й затоптують обгороджені мурами виноградники.
Нас не оглядали й нічого не питали, хоч за обох віслюків нам довелося заплатити дорожнє мито по три рази. В опівденній порі ми відпочили поблизу криниці, дали відпочинок віслюкам і поїли. Аж тоді я згадав собі щось, і мене пройняла стурбованість. Я спитав Натана, чи напевно Марія Магдалина дістала звістку, — може, я мушу повертати назад, щоб її пошукати. Проте Натан заспокоїв мене й запевнив, що всіх, хто чекав, напевно було сповіщено.
Під час нашого відпочинку я розглядав людей, які прямували дорогою, не маючи терпіння перепочити бодай у найгарячішу пору дня, і намагався відгадувати, скільки з них і хто саме теж мандрує на гору. Далебі я бачив, як дехто прямує з виразом радісного чекання і з прояснілим обличчям, немов вони не наковталися дорожньої куряви чи не відчували втоми в тілі. А ось ті, хто повертався з перегонів, ішли з хитлявою головою і знудженим виглядом. Багато хто відламав з дерев густолисті гілки й затулявся ними від сонячного пряження, бо день був гарячий. Дорогою повз нас пройшов гарний юнак, ведучи сліпця.
Саме коли ми готувалися їхати далі, ми ще здалеку почули стукіт копит і коліс колісниці й застережні вигуки. Повз нас промчала дорогою сіра кінська запряжка, яка напередодні брала участь у перегонах. У заторі біля сторожового посту візничому довелося було стримати коней, а тепер він скористався нагодою, щоби пришвидшитися, не зважаючи на пішоходів. Я подумав, що з такою швидкістю він іще, бува, зіб’є когось з ніг — така тиснява була на дорозі.
Доїхавши до повороту, ми побачили, що нещастя таки сталося. Група людей зібралася на узбіччі, грозячи кулаком колісниці, яка вже зникла вдалині. Той юнак, що вів сліпого, встиг був відштовхнути того з-перед колісниці, але сам потрапив під ноги коням. Йому потовкло голову, аж у нього з чола текла кров, і, мабуть, переламало ногу, адже вона його не тримала, коли він спробував підвестися. Сліпець сердито нарікав, не розуміючи, що ж сталося.
Помітивши, що знадобилася допомога, група людей швидко розсіялася і рушила далі. Юнак витирав кров із чола й обмацував ногу. Я з цікавістю дивився на нього й думав: він має дякувати долі, що уцілів. Зціпивши зуби, він у відповідь глянув на мене й обернувся до сліпого, заспокоюючи його кількома емоційними словами. Ми би проїхали повз, але Міріна гукнула Натану, наказуючи йому зупинитися, і спритно зіскочила з віслюка на дорогу. Вклякнувши біля юнака, вона обіруч помацала його ногу й гукнула нам:
— Перелом!
— Якщо ти вдовольнила свою цікавість, — іронічно сказав я, — їдьмо далі, бо ми поспішаємо.
Юнак звернувся до нас:
— Ізраїльські чоловіки, заради милосердя пожалійте мого сліпого батька. Ми не з тих, хто має недобру славу, але мій батько втратив зір і йому пообіцяли, що він знайде зцілителя, якщо ще сьогодні ввечері встигне дістатися до нього. Завтра буде вже запізно. Я — то таке, але щиро прошу: візьміть з собою мого батька і припровадьте туди, де починається Назарянська рівнина. Там хтось інший, певно, зглянеться на нього й заведе його на потрібну дорогу.
— Доріг чимало, і багато є обманців, — вкинув Натан. — Ти цілком певен, яка то має бути дорога, юначе?
Усмішка осяяла хлопцеве лице попри біль, і він, навіть із закривавленим видом, був гарний, безпорадно сидячи на землі.
— Є лише одна дорога, — радісно відказав він.
— Тоді нам по дорозі, — зазначив Натан і запитально глянув на мене. Знехотя я зліз із віслюка й звелів:
— Ходи, сліпцю, я допоможу тобі залізти на віслюка, а сам піду пішки.