Ударами рук і ніг він спробував зрушити віслюка з місця, але той — ані руш. Тож погонич обмежився тим, що зв’язав йому передні ноги, завдав клажу собі на плечі й повернувся на своє місце біля брами, де давав в оренду віслюків.
І не знаю, чому я не наважився заходити до міста — лише зі страху перед землетрусом чи просто з відчуття доконечної потреби повернутися на пагорб, до розіп’ятих, дарма що те видовисько страждання було неприємним. У серці своєму я молився богам — і знаним мені, і незнаним, а ще й огорнутим паранджею богам мого роду, і казав:
— Моє власне бажання спонукало мене до вивчення пророцтв, але ваше передвістя послало мене в дорогу з Александрії і привело мене ось сюди саме цієї хвилини. Я прийшов шукати царя прийдешності, щоби стати поряд із ним і мати за це платню. Нехай мені стане терпіння, щоб я здужав шанувати його до самої смерті, хай і не матиму за це жодної платні.
Отже, я забарно піднявся схилом пагорба, щоб долучитися до юрби. Вона порідшала, і позаду інших я спостеріг гурт жінок, які плакали. Я не бачив їхніх облич, бо вони затулили собі голову. Оберігав і втішав їх лише юнак, гарне обличчя якого було перекошене зі страху й муки. Я спитав, хто вони. Слуга котрогось книжника охоче пояснив, що ті жінки йшли за Ісусом аж із Галілеї, де він баламутив народ і порушував закон.
— Отой — це один із його учнів, але його не годиться кривдити, бо він та його родина — знайомі первосвященника, а сам він — лише заблуканий юнак, — пояснив слуга, а тоді насмішкувато показав пальцем на жінку, яку підтримував юнак, і сказав: — А ота, я думаю, — це мати розіп’ятого.
Коли я це почув, мені забракло сміливості підійти й заговорити з ними, хоч мене аж пробирала цікавість і я мав охоту дізнатися щось про того Ісуса від його власного прибічника. Але мені було страшно від думки, що його рідній матері доводиться дивитися на ганебну смерть свого сина. Здавалося, навіть супротивники царя мали досить пошани до страждань матері, щоб не дошкуляти безутішному гуртові жінок.
Отож я залишався поміж людьми, і час минав. Небо знову ще дужче потемніло, і від гарячої сухості повітря стало важко дихати. В очі й рани розіпнутих поналазило дошкульних мух і ґедзів, і тіла їхні тіпалися, пойняті судомами. Цар Ісус іще раз трохи піднявся на хресті, розплющив млосні очі, рвучко замотиляв головою і голосно вигукнув:
— Сило моя, сило, чому ти покинула мене?
Голос у нього став таким зірваним, що важко було розібрати слова. Глядачі заворушилися і питали одне одного, що він вигукнув. Одні стверджували — він вигукнув, що Бог його покинув, а інші запевняли — він кликав Іллю. Ілля, як кажуть, був одним із юдейських пророків і у вогненній колісниці злинув у небеса. Тому найшкодливіші знову заглузували з нього і вигуками закликáли й його здійнятися в небо, якщо я правильно зрозумів. А от цікавці й ті, хто чекав на диво, перешіптувалися і по-справжньому сподівалися, що пророк Ілля зійде з неба йому на допомогу. Багато хто був такий переляканий, що зі святим жахом задкував від хрестів, готуючись затуляти собі обличчя.
Знову цар сказав щось на хресті. Ті, хто стояв найближче, гукнули, що він жаліється на спрагу. Якийсь милосердий підбіг незабаром до хреста, вичавив із вояцького бурдюка оцту на губку, настромив її на тростину і підніс йому до рота. Вояки й центуріон не перешкоджали цьому. Не знаю, чи спромігся він іще попити — стояла така густа темрява, що годі було розгледіти риси його обличчя на хресті. Принаймні губи у нього зволожніли, адже голос його пролунав виразніше і, навіть попри жахливі передсмертні муки, немов розкуто, коли він згодом іще раз обперся на ноги й вигукнув:
— Звершилось!
Знову люди засперечалися, що саме він вигукнув. Хтось казав одне, хтось інше. Але в темряві я почув, як щось хруснуло, коли його тіло повисло на руках, а голова впала на груди. То був страшний звук у темряві, і я знав, що цар уже при сконі й більше не підніме голови. Я зрадів за нього, бо він напевно вже досить настраждався, хай там як він порушував закони свого народу.
Але те, що він помер, я напевно знав із того, що земля знову зітхнула і задвигтіла в мене під ногами. Глухий підземний гуркіт, тихший, але лячніший за гуркіт грому, пролунав під нами і подаленів у напрямі міста. Я почув гримотіння від розколювання скелі й скочування каміння і разом з іншими кинувся на землю, бо хоч цей землетрус тривав недовго й відразу скінчився, він був дуже жаским.
Відтак над землею настала цілковита тиша, поки з дороги не почулося цокання копит робочих тварин, які пообривали були припони. Небо повільно ясніло, стало доволі видно, і люди поспиналися на ноги з землі, обтрушуючи одяг. Хрести все ще стояли, але Ісус Назарянин, цар юдейський, повис, замордований і відстраждалий, на руках і вже не дихав. Вояки теж повставали з землі й скупчилися подивитися на нього, перешіптуючись із подивом і страхом.