Юнак спробував усміхнутися:
— Як я, неосвічений хлопець, щось зрозумію? Проте я бачив Ісуса Назарянина на березі озера. Він зробив сліпих видющими, а калік і розслаблених — здатними ходити. Він називав себе хлібом життя. З великою охотою я пішов би за ним, але мій батько — суворий чоловік. Якби він був добрий і лагідний, я втік би від нього. Одначе серце моє казало, що я б лише втік від його суворості, якби пішов за Ісусом. Мій батько більше вірив учителям синагоги, які засуджували Ісуса за те, що він знався з грішниками. Не раз батько шмагав мене за нього, коли я занедбував поденщину, щоб послухати його. Батько вважав його підбурювачем. Але несподівано батько осліпнув. Увечері він прочитав молитву й ліг спати, а прокинувшись уранці, вже нічого не бачив і спочатку не повірив, що вже розвиднилося. З цього він удався в розпач, і ніхто не зміг його уздоровити. Тоді уже він ладен був повірити Ісусові й розшукати його, але Ісус на той час перебував у Юдеї, в Єрусалимі, і там його розіпнули. Батько подався до тутешніх тихих. Ті відкрили йому, що Ісус воскрес, і назвали нам день, час і дорогу, якою ми ось ідемо. Батько твердо вірить, що Ісус може його уздоровити, якщо тільки ми вчасно дістанемося до нього. Я теж вірю в це, але мені б хотілося, щоби батько волів шукати його царство, а не лише зір.
Міріна жваво спитала мене, що саме так довго казав юнак. Я повідав це їй. Вона дуже дивувалася й мовила:
— Цей ясноокий хлопець має таке чисте серце — я не думала, що такі, як він, узагалі бувають. Чому саме з ним мала статися біда?
— Ти про це не питай, — застеріг я, — коли він сам скоряється цьому без розпитувань. Забуваючи про свій біль, він бажає лише добра своєму неласкавому батькові. Закон юдеїв — шанувати батька свого й матір свою.
Але Натан почув моє пояснення і зрозумів грецьку. Ведучи віслюка, він обернувся назад і мовив:
— Таким був і є закон. Однак мені розповідали, як Ісус Назарянин навчав, що чоловік має покинути дружину, син — батька й матір, брата й сестру, а багатій — свою домівку й речі заради царства. Коли він покликав, рибалки мусили лишити невід в озері, а орач — вола, і він не пускав до себе навіть того, хто спершу хотів поховати батька.
Сліпець знову гучно застогнав і вигукнув:
— Я опинився поміж паплюжниками, а віслюка веде сам чорт! Чи можна чекати чогось доброго від дороги, коли ті, хто її тримаються, вбивають закон словами?
Його син спохмурнів, але почав його втішати й запевнив:
— Я не чув, щоб Ісус такого навчав. Він називав блаженними тихих і миротворців. Він забороняв казати лихе слово і противитися злу й наказував любити ворогів і молитися за утискувачів. Він запевняв, що його батько знає всі наші потреби й задовольнить їх — головне, щоб ми, не турбуючись про завтра, шукали спочатку його царство.
Я почав дивуватися і сказав з гіркотою:
— Багато чого я вже про нього почув, і що він навчав. Його вчення суперечить самому собі, залежно від того, хто що розповідає про Ісуса. Я вже не розумію, чому вірити про нього.
Але Міріна зачудовано дивилася на нас і запитала:
— Чому ви раптом сперечаєтеся про нього, коли ми прямуємо до нього? Думаю, я найщасливіша з вас, бо ще небагато що про нього знаю — я немов порожня посудина, яку він може наповнити, якщо захоче.
Її слова зачепили мене. Коли ми йшли позаду віслюків, я встромив очі в дорожній порох і перебирав у голові все, що зі мною сталося і з наскільки мінливим настроєм я все це сприймав. Я вже не знаходив у собі нічого доброго і не знаходив у собі досить любові. Утім я ще востаннє запевняв себе, що шукаю я воскреслого аж ніяк не лише з нічого не вартої цікавості. У серці своєму я молився іменем Ісуса Назарянина і просив, щоб із мене витекли мої марнославство й себелюбність, знання й земне розуміння, і навіть власний мій розум, щоб і я був лише порожньою посудиною і готовий приймати його правду, якщо він хотів її в мене влити.
Помолившись, я здійняв очі й побачив, як за рівниною підноситься гора і пополудневе сонце золотить її круглу вершину. З першого погляду я збагнув, що це саме та гора. Такою високою, такою пропорційною і по-гарному круглою була вона, пануючи над місцевістю. Ми трималися битого шляху, перейшли річище пересохлого струмка, а тоді повернули стежкою, що пролягала косогором, на південь, щоб обминути місто, яке, за словами Натана, лежить на північному схилі гори. Посадки скінчилися, стежка вела крізь хащі, і ми лишалися в тіні гори. Довкола нас стояла тиша. Ми не чули голосів тварин і не побачили жодної людини. Так безгучно все було, що я запитав себе, чи справді ми на правильному шляху. Але з землі, дерев і гірського схилу, що вигинався гарною дугою, я відчував, що гора священна. На душі стало спокійно, і я вже не був нетерплячим.