Натан теж не поспішав. Думаю, він вибрав цю важку дорогу, щоб уникнути інших подорожніх і зайвих питань, позаяк він роздивлявся небо і дедалі темніші тіні й зупинив віслюків, щоб перепочити. Мене, римлянина, дивувало, що ми не натрапляли на виставлених тихими вартових, адже це мало бути настільки велике й таємне зібрання, що ймовірно Ісусові прибічники відрядили своїх на стежки перед горою, щоб показувати дорогу прибульцям і перепинити непроханих. Коли на небі зайнялися три зірки, ми рушили далі, наблизилися в темряві до гірської вершини і розгледіли великий натовп, який гуртами посідав на землю в чеканні.
Усе було неймовірно тихим, і люди розмовляли між собою лише пошептом, тож це скидалося на ніжний шелест вітру, чутний з гірської вершини. Натан прив’язав віслюків, заховавши їх у ліску, і допоміг сліпому зсісти. Ми з Міріною підтримували хлопця. Так ми підійшли до натовпу й сіли на землю окрай нього, за кілька кроків від найближчих гуртів. По той бік від натовпу ми теж побачили на тлі неба якийсь рух і наближення тіней. Прибульці сіли додолу, не заговорюючи ні до кого, і, як і ми, почали чекати. З шелесту шепотінь я зрозумів, що на вершині гори зібралися таким самим робом, як і ми, сотні людей, і я ніколи б не подумав, що такий великий натовп може чекати так тихо.
Так минула перша нічна варта, а втім ніхто не знудився чеканням і ніхто не вставав і не йшов геть. Стояв час темного місяця, але світло зірок було яскравим і падало на землю, наче срібло. Поступово я відчув дедалі дужчу присутність сили. Я оповив Міріну руками й відчув, як її худорляве тіло завмерло в чеканні. У мене було те саме відчуття, що й одного разу у моїй кімнаті в Єрусалимі. Здавалося, ніби на мене падають важкі краплі. Але мацаючи собі лице, я не відчував на ньому нічого вологого.
Я помітив, що люди підводяться, немов щоби краще побачити, і я й собі підвівся. З-посеред натовпу встала у світло зірок висока постать і заговорила до народу гучним голосом, кажучи:
— Мужі-браття.
Усе змовкло, стало тихо-тихесенько. Він повів далі:
— Збіжжя достигає до жнивування, на порозі — свято жнив, і сорок днів, які він нам дав, добігають кінця. Надходить час, і на нас чекає прощання. Туди, куди він піде, ми не можемо його супроводжувати. Він був тим хлібом, який зійшов з неба. Хто споживає той хліб, житиме вічно. Той хліб, що його він дав, — це його тіло, дане за життя у світі. І ми більше не сперечаємось, як він може дати своє тіло нам на поживу, бо ми одинадцятеро це спізнали й засвідчуємо це. Нам він довірив таїну царства. Поправді, якщо ви не споживаєте тіла сина Людського і не п’єте його крові, в вас немає життя в собі. А хто споживає тіло сина Людського і п’є кров сина Людського, той матиме вічне життя, і його воскресять останнього дня. Його тіло — це правдиво пожива, і його кров — це правдиво пиття. Хто споживає його тіло і п’є його кров, той перебуває в ньому. Але якщо серед вас є хтось, кого це ображає і хто вважає це суворими словами, нехай встане й піде геть, і ніхто його не осудить.
Проте ніхто не встав, щоб іти геть, і я теж не встав, хоч боявся цієї містерії. Я би навіть не зміг встати, бо мої ноги й руки були ослаблі і я тамував подих.
Промовець довго мовчав і стояв дужий, мов скеля, у світлі зірок посеред безмовного натовпу. Але потім заговорив знову і розповів по-простому, наче дитина, й немов і сам дивуючись:
— Ми їли песахове ягня разом із ним тієї ночі, коли його було виказано. Це тоді він узяв хліб, поблагословив і поламав його й дав нам, кажучи: «Це моє тіло». І він узяв чашу, подякував, дав нам і сказав: «Пийте всі, бо це моя кров, яку буде пролито за багатьох для прощення гріхів».
Розповівши це, він повів далі, підіймаючи обидві руки:
— Тож беріть і споживайте й пийте всі, хто його любить і за ним сумує і вірить, що він Христос і син Божий. Поблагословіть хліб його іменем, поламайте і дайте одне одному, і поблагословіть вино його іменем і дайте попити одне одному, щоб той, хто має, дав тому, хто не має, і щоб ніхто не лишився ні з чим. Попоївши й попивши, не спімо й чекаймо на нього.
Закінчивши, він спустився додолу, і натовп зарухався, коли люди вставали помити руки й навзаєм допомагали, ллючи воду одне одному на руки. Води в нас було небагато, але Натан полив на руки і нам, і сліпцю, і його сину, а далі я взяв посудину й полив йому на руки, і він не бачив у цьому нічого поганого. Ми мали вдосталь харчів, але сліпий почав труситися й пошепки попросив усе ж таки дати йому поїсти власний хліб і попити власне пиття. Ніхто й досі не розмовляв гучним голосом, але гомін натовпу був схожий на чимдалі дужчий шум вітру.