Я вже не ображався, хоча сліпець відповідно до свого закону не захотів їсти наш хліб. Натан поблагословив його хліб іменням Ісуса Христа, роздер хліб надвоє і дав йому та хлопцю. Потім так само поблагословив наш білий хліб, дав мені й Міріні, попоїв сам і мовив:
— Нехай буде цей хліб хлібом безсмертя, про який розповідали. Нехай стане він для тебе життям, а не смертю.
Я впокорився і сказав:
— Нехай буде воля його, бо він син Божий. Якщо його воля, щоби хліб став для мене смертю, бо я чужинець, я підкорюся цьому.
Коли ми попоїли хліба, Натан поблагословив питво сліпця й дав попити йому і хлопцеві. Нам він долив води до вина й поблагословив келих. Я попив, і він попив, і келих лишився в руці Міріни. Ми їли й пили так само, як і всі решта їли й пили довкола нас, ділячись харчем одне з одним.
А от сліпий з’їв лише кілька куснів, а далі зайшовся плачем, вихитував головою, сидячи на землі, й нарікав:
— Я споживав тіло сина Божого і пив його кров. Я вірю, що для нього все можливе. Нехай він сам помилує мене за невіру.
Міріна подала келих мені. Я попив і простяг його Натану. Він теж попив, і келих повернувся до Міріниної руки. Попивши, вона схилила келих, з подивом обдивилася його і сказала пошептом:
— Келих у моїй руці анітрохи не порожніє.
Я теж сказав так само здивовано:
— Я гадав, що вже з’їв хліб, але ось хліб цілий біля мене. Це ти поклав його біля мене, Натане?
Натан заперечив:
— Ні, я не клав хліба біля тебе, але, може, ми мали з собою більше хліба, ніж я думав.
Ще раз ми попили з келиха, і він не порожнів. Але я вже не дивувався нічому, що діялося, бо все діялося, неначе у ясному сні, хоч я сидів на землі й відчував її холод, бачив над головою зоряне небо і чув гомін натовпу, немов важкі хвилі з клекотом били в береги довкола мене. Єдина думка, що залишалася в мені, — це була екзальтована певність, що Ісус Назарянин прийде і я його побачу. Його хліб не застряг у мене в горлі, і від його вина я не задихнувся.
Так минула друга нічна варта, і не думаю, щоби хтось заснув, — усі чекали. І в чеканні не було нічого нетерплячого — це чекання було немовби готуванням. Раптом сліпий здійняв голову й запитав:
— Що, вже розвидняється — бо я наче бачу світло?
Він завзято крутив головою і встромив очі поміж натовп.
Ми й собі попідводилися й побачили, що воскреслий прийшов і став посеред своїх. Як і в яку мить він прийшов, цього я не міг пояснити, але його неможливо було ні з ким переплутати. Він мав на собі біле вбрання, і яскраве світло зірок відбивалося від білого, тож здавалося, наче його постать сяє світлом, і обличчя його теж сяяло. Дуже повільно він ходив серед натовпу й подекуди зупинявся, неначе вітаючись зі своїми, і простягав до них руки, неначе благословляючи їх.
Поступово всі підвели голови й дивилися в одному напрямі, але ніхто не наважувався встати й підбігти до нього. Зненацька ми почули надприродно сильний жіночий скрик. Жінка рвучко кинулася долілиць на землю перед ним і гукала з плачем і радістю в голосі: «Мій Господи і мій Боже!» Натовп здригнувся, але назарянин схилився і торкнувся її голови рукою. Жінка відразу замовкла. Ми почули зітхальне дихання натовпу, але потім дедалі більше людей зашепотіло: «Це він. Господь прийшов до нас».
Сліпець потягнувся головою, почав здіймати й опускати руки, стоячи навколішках на землі, і сказав:
— Я не бачу його. Я бачу лише світло, немов мені в очі світить сонце.
Мені несила розповісти, скільки він перебував серед нас, бо здавалося, ніби час зупинився, а проте я проживав повним людським життям, коли він ходив посеред натовпу, зупиняючись біля своїх, нікого не забувши. Усе було простим і природним — і настільки самозрозумілим, що в мене не лишилося жодної власної думки, щоб засумніватися чи дивуватися, як усе сталося. І єдине, що я можу зрозуміти, — це те, що, бачачи його, я був тієї ночі в його царстві.
Нарешті він дійшов трохи ближче до нас, і з його наближенням усе здригалося й бурхало в мені, неначе моє єство було талою водою. Здавалося, він заговорював з людьми, благословляючи їх, але не чулося ані звуку, хоч я розгледів, як хтось завзято киває, ніби щоб відповісти йому. Врешті він став перед нами й подивився на нас. Обличчя його було втомлене і сяйливе, а з його очей світилося його царство. Я побачив, як у сліпця ворушиться рот, але я не почув ані звуку, аж почав питати себе, чи не оглух я знагла. Проте він сам простягнув руку, торкнувся пальцями очей сліпого й поклав руку на голову його синові. Обидва впали додолу перед ним і непорушно лежали. Трохи віддаля на землі так само лежали, ослаблі, ще кілька тих людей, до яких він доторкнувся.